До наукового обігу введено значну кількість матеріалів преси й архівних матеріалів, з використанням яких проаналізовано умови виготовлення, розповсюдження, форми (типи) друкованих видань ОУН і УПА, а також визначено мету, завдання та охарактеризовано боротьбу ОУН і УПА за творення незалежної Української держави. Висвітлено основні тематичні аспекти досліджених видань, зокрема негативну роль більшовицької системи (політичну, економічну) щодо українського визвольного руху та побудови незалежної Української держави. Розкрито суть політики ОУН і УПА щодо представників інших націй - росіян, поляків, які не перешкоджали національним прагненням українського народу. Зазначено щодо несприйняття ідеології російського більшовизму, німецького нацизму, польського шовінізму.

  Скачати повний текст

Виявлено особливості процесу розвитку українського національного букварства на різних історичних етапах (творення букварів за умов глибокого занепаду культурного життя закарпатоукраїнського народу, коли політичною домінантою був великодержавний шовінізм у ставленні до представників неугорських національностей; утвердження суспільного ідеалу - загальнолюдської солідарності, рівності, доброчесності, працьовитості; збереження родинних традицій і неухильного дотримання релігійних постулатів у вихованні дітей; популяризація різних жанрів українського народного дитячого фольклору). Проаналізовано освітні пріоритети змісту українських букварів другої половини XIX - кінця XX ст., а також видрукуваних у першому десятилітті незалежності України. Обгрунтовано та доповнено дидактичні принципи структурування змісту шкільних підручників (природовідповідності, народності, краєзнавчості), запропоновано добір їх змісту з урахуванням напрацювань українських і зарубіжних учених у галузі дидактики початкової школи (енциклопедичності, сезонності, єдності загальнолюдського, національного й етнічного).

  Скачати повний текст

Проведено комплексне дослідження феномена нації, подальший розвиток якого визначається складною взаємодією об'єктивних і суб'єктивних чинників його функціонування. Встановлено, що суттєвим чинником формування нації є самоідентифікація людини, її особистісне самовизначення відносно нації як спільноти, що є для особи простором її існування та розвитку. Досліджено процес ідентифікації особи як механізм її соціалізації та становлення суб'єктивності у взаємозв'язку з процесами націєтворення, визначено детермінанти формування громадянської ідентичності за умов полікультурного суспільства, показано його роль у націєтворчих процесах. Встановлено, що детермінантами самоідентифікації більшості громадян України є їх регіональна та етнічна складові. Виявлено, що причиною виникнення даного явища посткомуністичної трансформації, що є не стільки процесом економічних і суспільно-політичних змін, скільки трансформацією багатовимірних соціальних і громадянських ідентичностей широких верств населення, доведено пріоритетність суб'єктивних чинників націєтворення, позитивний ефект яких пов'язаний з толерантністю, лояльністю, солідарністю, несприйняттям ксенофобії та шовінізму. Зроблено висновок, що лише поєднання у процесі націєтворення етнокультурного плюралізму та загальногромадянської рівності є домінантою консолідації української політичної нації та фактором забезпечення безпеки держави.

  Скачати повний текст

  Скачати повний текст

  Скачати повний текст

На базі результатів вивчення джерел і літератури здійснено порівняльний аналіз ролі осередків "Просвіти" українських земель у складі Австро-Угорської та Російської імперій у формуванні державницького потенціалу українського народу. Розглянуто участь товариства у державно-політичному житті. Висвітлено процес організації їх членами віч, маніфестацій, утворення політичних партій. З'ясовано роль товариств у пробудженні національної свідомості, консолідації українського народу, відстоюванні його культурно-освітніх, економічних, політичних прав, перетворенні у націю. Висвітлено погляди на українську державність діячів "Просвіти", досліджено їх належність до різних суспільно-політичних течій. Визначено, що в "імперський" період діяльності "Просвіта" була одним з центрів формування державницького потенціалу українського народу. Вивчено реалізацію накопичених резервів в українському державотворенні 1917 - 1920 рр., формування з членів "Просвіти", які перебували біля витоків національного державотворення, відповідальних працівників державних органів влади за її всією вертикаллю.

  Скачати повний текст

Дисертація присвячена комплексному дослідженню становища правобережного селянства наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. У роботі відображено динаміку чисельності, рівень освіченості, соціально-економічне становище, суспільну активність селянства Уманського повіту. Визначено, що однією з головних причин зубожіння найчисельнішої верстви населення було малоземелля, яке в пореформені роки ще більше зростало. Зазначається, що хліборобство було основним способом забезпечення селянина, проте успішне ведення сільського господарства, попри родючість ґрунтів, залежало ще й від забезпеченості тягловою силою. Встановлено, що посилення кріпосницької експлуатації селянства Уманського повіту призвело до загострення протестних настроїв основної маси населення та поширення селянських заворушень, а проведення селянської реформи 1861 р. не вирішило очікуваного селянами питання про наділення землею. Визначено, що найбільш масовим селянський рух другої половини ХІХ - початку ХХ ст. був саме на Правобережжі.^UThe thesis is devoted to a comprehensive study of Right-bank Ukraine's peasantry in late 18th – early 20th centuries. The general characteristics of Ukrainian rural population were shown on the example of Uman district in Kyiv province. The regional peculiarities of conditions the largest social stratum lived in during the studied period were also elucidated.The presented research describes the peasantry's way of life, social and economic status, population dynamics, educational level and social activities in Uman district in late 18th – early 20th centuries. It has been proved that the dynamics of the peasantry population in both Kyiv province and Uman district had a wave-like character. During the studied period Uman district, as one of the largest areas in terms of its territories and number of inhabitants, was agricultural region; the vast majority of its population lived in rural zones and was not properly educated. The Orthodox Church contributed greatly to the involvement of broad masses of the peasantry into school education. As a result, since the 1860s the church and parish education had become widespread. The thesis proves that, despite the noticeable changes in the issue of public education, peasantry education even in early 20th century can be stated as insufficient one. At that time the percentage of literate rural population was 10.6 per cent of the entire number of peasants in Uman district. In addition, the level of female education was much lower than male one.

Дисертація є першим в Україні комплексним порівняльно-правовим дослідженням кримінально-правової характеристики умисного незаконного знищення, руйнування або пошкодження об'єктів культурної спадщини за законодавством України та країн Східної Європи. У дисертації висунуто і обґрунтовано низку нових теоретичних і важливих у практичному значенні положень, що відбивають її наукову новизну, зокрема, вперше: на основі історичного аналізу нормативно-правових актів та історіографічних здобутків виділені періоди становлення кримінально-правової охорони об'єктів культурної спадщини в Україні: 1) імперський - початок XX - 1917 р.; 2) період національно-визвольного руху - 1917-1921 рр.; 3) радянський - 1921-1991 р.; 4) сучасний - з 1991 року по теперішній час. До початку ХХ ст. відбувався поступовий процес накопичення матеріальних цінностей, створених людством, а також переосмислення культури та її матеріальних форм як необхідного аспекту розвитку спільнот та соціумів, що потребує охорони, в тому числі і на законодавчому рівні.Встановлено, що кримінальне законодавство країн Східної Європи пропонує різні підходи до визначення змісту предметів правової охорони. У цих країнах такі предмети злочинних посягань, як об'єкти культурної спадщини мають різне найменування: пам'ятники культури (КК Словаччини, Республіки Болгарія), витвори культури (КК Албанії), культурні цінності (КК Хорватії), національні цінності (КК Литовської Республіки), культурна спадщина (КК Північної Македонії) та ін. У деяких країнах Східної Європи предметом досліджуваного злочину стають не лише культурні чи історичні цінності (пам'ятки), а й природні об'єкти, наприклад, у КК Боснії і Герцеговини. Охорона культурної спадщини за законодавством Східної Європи носить фрагментарний характер. Знищення культурної спадщини у країнах, що змінили своє законодавство після підписання міжнародних конвенцій, зазвичай карається як військовий злочин, а також як злочин проти власності. Охорона культурної спадщини здійснюється за допомогою норм кримінального права щодо охорони культурної спадщини у період збройних конфліктів, воєнного стану та у мирний час. Установлено, що більшість кримінальних кодексів країн Східної Європи містить такий склад злочину, як знищення, руйнування або пошкодження об'єктів культурної спадщини у розділі злочини проти власності (Чорногорія, Сербія, Албанія та ін.). З'ясовано, що існують і виключення. Так, у КК Північної Македонії міститься окремий розділ, який має назву «Злочини проти культурної спадщини та природних раритетів».На підставі аналізу основних різновидів кваліфікуючих ознак умисного незаконного знищення, руйнування або пошкодження об'єктів культурної спадщини за законодавством України та країн Східної Європи встановлено, що норма ст. 298 КК України, а також більшість кваліфікованих видів такого злочину не є типовими для законодавства країн Східної Європи.^UThe thesis is the first comprehensive comparative legal study of the criminal law characteristics of the deliberate illegal destruction, destruction, or damage of cultural heritage objects under the legislation of Ukraine and Eastern European countries. The dissertation put forward and substantiated several new theoretical and important in a practical sense provision, reflecting its scientific novelty, in particular, for the first time: based on a historical analysis of normative legal acts and historiographic achievements, periods of the formation of the criminal legal protection of cultural heritage objects in Ukraine are highlighted 1) imperial - early XX - 1917; 2) the period of the national liberation movement - 1917-1921; 3) Soviet - 1921-1991; 4) modern - from 1991 to the present. By the beginning of the twentieth century, there had been a gradual process of accumulation of material values created by mankind, as well as a rethinking of culture and its material forms as a necessary aspect of the development of communities and societies.It is established that the objective side of the analyzed crime under the criminal law of Ukraine and Eastern Europe is characterized by an alternative indication of several possible forms: 1) destruction or 2) damage or 3) demolition. In addition, the use of three forms in Art. 298 of the Criminal Code of Ukraine is superfluous. We offer the word « demolition» to exclude from the text of Part 2 of Art. 298 of the Criminal Code of Ukraine.The criminal legislation of the countries of Eastern Europe offers different approaches to determining the content of objects of legal protection. In these countries, such objects of criminal encroachments as objects of cultural heritage have different names: cultural monuments (Criminal Code of Slovakia, Republic of Bulgaria), cultural works (Criminal Code of Albania), cultural values (Criminal Code of Croatia), national values (Criminal Code of the Republic of Lithuania), cultural heritage (Criminal Code of North Macedonia), etc. In some countries of Eastern Europe, the subject of the crime under investigation is not only cultural or historical values (monuments), but also natural objects, for example, in the Criminal Code of Bosnia and Herzegovina. Protection of cultural heritage under the legislation of Eastern Europe is fragmented. Destruction of cultural heritage in countries that changed their legislation after the signing of international conventions is usually punished as a war crime as well as a crime against property. The protection of cultural heritage is carried out with the help of the norms of criminal law on the protection of cultural heritage during armed conflicts, martial law and peacetime.It was highlighted that under the legislation of Ukraine and most Eastern European countries, subjectively, the crime of destruction, or damage of cultural heritage sites is characterized by an intentional form of guilt. The criminal law of other Eastern European countries is characterized by the existence of a separate rule on liability for negligent damage or destruction of cultural heritage sites (Republic of Belarus).The subject of the crime of destruction or damage of cultural heritage objects is, as a rule, a natural sane person who has reached a certain age at the time of commission the crime. On the basis of comparative legal research of qualifying features of crimes encroaching on objects of archeological and cultural heritage according to the legislation of Ukraine and the countries of Eastern Europe the qualifying features of destruction or damage of objects of cultural heritage are systematized.The following bases (criteria) of systematization are allocated: 1) on objective signs: on the grounds of the objective side of the act (action, consequence); 2) on subjective grounds: depending on the purpose; according to the characteristics of the subject.Based on the analysis of the main varieties of qualifying signs of deliberate illegal destruction or damage of cultural heritage objects according to the legislation of Ukraine and the countries of Eastern Europe, it was established that the norm of Art. 298 of the Criminal Code of Ukraine, as well as most of the qualified types of such crimes, are not typical for the legislation of the countries of Eastern Europe.

Дисертаційна робота присвячена комплексному аналізу історії церковно-парафіяльних шкіл в системі освіти ХІХ–початку ХХ століть, що в свою чергу дозволяє зробити висновок, що церковно-парафіяльні школи відігравали важливу роль у процесі виховання та навчання підростаючого покоління. Царський уряд обрав православне духовенство як охоронця інтересів освіти імперії. Духовенству було доручено управління початковими школами, які офіційно називалися церковно-парафіяльними, а в 1836 році православне духовенство отримало право відкривати школи для навчання селянських дітей Закону Божому, читанню, письму і рахунку, а за Миколи I були офіційно визнані школи при монастирях і церквах. Святійший Синод заохочував духовенство відкривати парафіяльні школи у своєму царському указі від 29 жовтня 1836 року. Починаючи з 1884 року, російський імперський уряд розробив і видав низку указів і постанов щодо освітньої діяльності духовенства: «Положення про церковно-парафіяльні школи» 1884 року, «Навчальний план церковно-парафіяльних шкіл» 1886 року, «Положення про школи грамоти» 1891 року, «Положення про церковно-парафіяльні школи Православної Церкви» та «Положення про церковно-парафіяльні школи Православної Церкви та правила управління школами грамоти» у 1896 році та «Положення про церковні школи» у 1902 році. Публікація цих документів ознаменувала новий етап у розвитку церковних шкіл, коли парафіяльні школи отримали державну підтримку і стали невід’ємною частиною початкових шкіл. Протягом короткого періоду часу послідовно втілювалися в життя плани заснування церковно-парафіяльних шкіл, створювалися церковно-парафіяльні ради та надавалася підтримка школам на місцевому рівні.У роботі вперше визначено основні передумови розвитку церковно-парафіяльних шкіл як культурно-просвітницького осередку православ’я: боротьба з тотальною неграмотністю населення; створення єдиної системи початкових закладів освіти; виховання підростаючого покоління на християнських засадах задля подолання проявів девіантної поведінки; політика «освіченого абсолютизму» та ін. Обґрунтовано організацію процесу навчання і виховання дітей у церковно-парафіяльних школах ХІХ – початку ХХ ст.: превалювання релігійного компоненту над світським у теорії навчання та виховання; надання катехітичним предметам переваги першочерговості; зосередженість на дисциплінарності, природовідповідності, трудовому вихованні; перевага виховних цілей над навчальними; рівномірність розподілу навчальних предметів за днями тижня задля забезпечення однакової зайнятості школярів; навчальний матеріал подавався учням з урахуванням особливостей наявного життєвого досвіду; індивідуалізація впливів на учнів та ін. Розкрито принципи (наступності й міцності знань, пов’язаності з життям, практично-прикладної спрямованості, індивідуалізації, відповідальності, єдності навчання і виховання), зміст (навчальні плани і програми включали: теорію освіти й виховання, читання та письмо, історію, географію рідного краю, арифметичні знання, трудове навчання з садо-городньої та польової роботи, релігійну освіту, церковний спів); форми та види діяльності (підготовка до виступів та заходів просвітницько-релігійного змісту, гурткова робота зі співу та рукоділля, садівництво, наставництво над молодшими учнями). Науково обґрунтовано динаміку процесу навчання і виховання дітей у церковно-парафіяльних школах ХІХ – початку ХХ ст., визначено основні етапи: ( І (початок ХІХ ст. – 1864 р.) – формування мережі початкових шкіл України; ІІ (1864 р. – 1884 рр.) – реформування системи церковно-парафіяльних шкіл; ІІІ – (1884 – початок ХХ ст.) – розвиток церковно-парафіяльної школи та її занепад. У дисертації виявлено та схарактеризовано творчі постаті священнослужителів (митр. Платон, еп. Ієронім (Екземплярський), прот. Данило Данилевський свящ. Афанасій Сокологорський та ін.); викладачів (М. Реморов, Д. Сокологорська, В. Воблий, В. Овсієвський, дияк. Григорій Сандулов та ін.) авторів підручників і посібників (М. Корф, Х. Алчевська, К. Побєдоносцев, В. Зеньківський, С. Рачинський, С. Миропольський, О. Удод та ін.), які: розробили теоретичні й практичні засади навчання і виховання дітей у церковно-парафіяльних школах; обґрунтували систему принципів життя церковно-парафіяльних шкіл; науково узагальнили досвід початкової освіти ХІХ – 20-ті рр. ХХ ст.; змоделювали освітню систему церковно-парафіяльної школи. Священнослужителі, педагоги працюючи в церковно-парафіяльних школах, розробляли оригінальні підручники й посібники, вносячи в її зміст духовний і водночас особистісно-соціальний компоненти.Практична значущість роботи полягає у можливостях використання її результатів і розроблених рекомендацій у процесі підготовки фахівців гуманітарних спеціальностей і вихованні дітей у загальноосвітніх закладах освіти, у системі післядипломної педагогічної освіти та методичної роботи з учителями різних фахів.^UThe dissertation is devoted to a comprehensive analysis of the history of parish schools in the education system of the 19th-early 20th centuries, which in turn allows us to conclude that parish schools played an important role in the process of education and training of the younger generation.The clergy were entrusted with the management of primary schools, which were officially called church-parish schools, and in 1836 the Orthodox clergy received the right to open schools for teaching peasant children the Law of God, reading, writing and arithmetic. The Holy Synod encouraged the clergy to open parish schools in its royal decree of October 29, 1836. Starting from 1884, the Russian imperial government developed and issued a number of decrees and regulations regarding the educational activities of the clergy: «Regulations on Church and Parish Schools» of 1884, «Curriculum of Church and Parish Schools» of 1886, «Regulations on Literacy Schools» of 1891, «Regulations on Parish Schools of the Orthodox Church» and «Regulations on Parishl Schools of the Orthodox Church and Rules for the Management of Literacy Schools» in 1896 and «Regulations on Church Schools» in 1902. The publication of these documents marked a new stage in the development of church schools, when parish schools received state support and became an integral part of primary schools.For the first time, the work defines the main prerequisites for the development of church-parish schools as a cultural and educational center of Orthodoxy: the fight against the total illiteracy of the population; creation of a unified system of primary education institutions; education of the younger generation on Christian principles in order to overcome manifestations of deviant behavior; the policy of «educated absolutism» and others. The organization of the process of education and upbringing of children in church-parish schools of the 19th and early 20th centuries is substantiated: the predominance of the religious component over the secular in the theory of education and upbringing; giving priority to catechetical subjects; concentration on discipline, conformity to nature, labor education; the superiority of educational goals over educational ones; the uniformity of the distribution of educational subjects by days of the week in order to ensure equal employment of schoolchildren; educational material was given to students taking into account the peculiarities of the existing life experience; individualization of influences on students, etc. The principles (consistency and solidity of knowledge, connection with life, practical-applied orientation, individualization, responsibility, unity of education and upbringing), content (curriculums and programs included: theory of education and upbringing, reading and writing, history, geography of native regions, arithmetical knowledge, labor training in gardening and field work, religious education, church singing); forms and types of activities (preparation for performances and events of educational and religious content, group work on singing and needlework, gardening, mentoring younger students). The dynamics of the process of education and upbringing of children in church-parish schools of the 19th - early 20th centuries are scientifically substantiated, the main stages are identified: (I (beginning of the 19th century - 1864) - formation of a network of primary schools in Ukraine; II (1864 – 1884 years.) – reforming the system of church-parish schools III – (1884 – the beginning of the 20th century) – the development of the church-parish school and its decline.The dissertation revealed and characterized the creative figures of clergymen (metr. Platon, bishop Hieronymus (Ekzemplyarskyi), archpriest Danylo Danylevskyi, priest Athanasius Sokologorskyi, etc.); teachers (M. Remorov, D. Sokologorska, V. Voblii, V. Ovsievskyi, deacon Hryhoriy Sandulov, etc.) authors of textbooks and manuals (M. Korf, H. Alchevska, K. Pobyedonostsev, V. Zenkivskyi, S. Rachinskyi , S. Myropolskyi, O. Udod, etc.), who: developed theoretical and practical principles of education and upbringing of children in church and parish schools; substantiated the system of life principles of church and parish schools; scientifically summarized the experience of primary education in the 19th - 20s of the 20th century; modeled the educational system of the church - parish school. Clergymen and teachers working in church and parish schools developed original textbooks and manuals, adding spiritual and at the same time personal and social components to its content.The practical significance of the work lies in the possibilities of using its results and developed recommendations in the process of training specialists in humanitarian specialties and raising children in general educational institutions, in the system of postgraduate pedagogical education and methodical work with teachers of various specialties.