Здійснено дослідження історії проблеми обгрунтування у праві у часовому інтервалі від епохи античності до початку XIX ст. Показано теоретичну значимість філософсько-правового та логіко-методологічного аналізів процедури обгрунтування, специфіку обгрунтування у праві у порівнянні з обгрунтуванням в інших науках. Запропоновано визначення обгрунтування у праві як універсальної для всієї форми права логіко-методологічної процедури пошуку та встановлення переконливих (необхідних і достатніх) підстав для наших суджень про юридично-значимі події, їх правової оцінки та прийняття адекватних їм рішень. Проаналізовано головні підходи до обгрунтування у праві від виникнення перших логіко-правових теорій античності (Аристотеля, Цицерона) до концепцій, висунутих мислителями XVIII - на початку XIX ст. (Лейбніцем, Вольтером, Бентамом). Установлено типологію стратегій обгрунтування - моністичних, дуалістичних, плюралістичних. Показано специфіку аподиктичного та топічного (діалектичного), аналітичного та пробабілістичного підходів до проблеми обгрунтування у філософії права та практичної юриспруденції. Аргументовано положення про парадигмальний зсув в історії методології правового обгрунтування від аналітики до топіки. Визначено перспективні напрямки подальшого дослідження проблеми обгрунтування в юриспруденції.

  Скачати повний текст