Досліджено жанрову своєрідність драматургічної спадщини Панаса Мирного, зокрема, розглянуто його п'єси "Лимирівна", "У черницях", "Перемудрив", "Згуба", "Не вгашай духу!", "Спокуса". Основну увагу акцентовано на вивченні новаторства митця у жанрі драматургії. Проаналізовано ідейно-тематичну спрямованість драматургічних творів Панаса Мирного, зроблено висновок, що ідеї, висловлені письменником, близькі до творчих пошуків представників "нової драми". Відзначено такі жанрові особливості драматургії митця, як епізація драматургічних творів, створення "високих" комедій, розробка таких жанрових форм, як "епічна драма" та "драма для читання". Розкрито роль Панаса Мирного у становленні української прози та формуванні теоретичних основ нової української драматургії кінця XIX - початку XX ст.

  Скачати повний текст

Вперше проведено комплексне дослідження проблеми екзистенційного виміру духовності людини у творчості Г.Сковороди. На підставі вивчення творчої спадщини видатних діячів і мислителів часів Київської Русі та доби бароко доведено, що екзистенційність і духовність належать до визначальних рис української філософії. Проаналізовано особливості проявів даних категорій у самобутньому філософському вченні Г.Сковороди. На підставі аналізу текстів українського мислителя встановлено, що переживання особою свого "буття у світі" є вихідним принципом духовної сутності людини. Розглянуто особливості трактування ідеї Бога у творчості Г.Сковороди, співзвучного з поглядами релігійних філософів-екзистенціалістів XIX - XX ст. (С.К'єркегора, Г.Марселя, К.Ясперса). Вперше проаналізовано екзистенційний зміст творчості Г.Сковороди у контексті таких модусів людського існування як страх, гріх, самотність, любов і відчай. Висвітлено погляди українського мислителя на внутрішню духовну свободу людини, досягнуту в результаті самопізнання та самовдосконалення та роль даного чинника у визволенні від обтяжливих спокус і негативного впливу зовнішнього світу. Доведено пріоритетність принципу діалогу у філософському мисленні Г.Сковороди як специфічного фактора духовного розвитку особистості.

  Скачати повний текст

Вперше досліджено та систематизовано соціально-історичні та ідейно-теоретичні джерела постмодерністського теоретизування та узагальнено основоположні постмодерністські концепції. З'ясовано теоретико-методологічні принципи, понятійно-категоріальний апарат та основні методологічні установки соціологічного постмодернізму та його значення для подальшого розвитку соціологічної теоретичної думки. Доведено обумовленість виникнення постмодерністського теоретизування інтеграційними процесами, насамперед, в економічній сфері, які з часом призвели до глобалізації та інформатизації сучасного світу та поглибили "постматеріальну" (постматеріалістичну) переорієнтацію нормативно-ціннісних установок західної спільноти. Досліджено теоретико-методологічні витоки постмодерністського теоретизування та обгрунтовано висновок про певну спадкоємність у теоретичній соціології. Встановлено, що цілеспрямоване застосування принципів плюральності й ототожнення реальності з текстом, деконструкції та децентралізації як методологічних установок, а також ключових понять і категорій (постмодерну, постмодерністської ситуації, постмодерного суспільства, мовних ігор, гіперреальності, симулякра, симуляції, спокуси, спокушання, місця проживання [habitat] спільноти, само-монтування [self-assembly]) дозволяють реконструювати суспільство, в якому найзначущою стає знакова реальність. Доведено, що в постмодерністській методології соціологічного пізнання втрачає доцільність прагнення створити єдину всеохоплюючу теорію, заперечується евристичність системного підходу, визнається рівнозначність різних концептуальних теорій, втрачаються міждисциплінарні межі, а проблема істини взагалі не розглядається.

  Скачати повний текст

Проаналізовано сонетну творчість Е.Андієвської з метою з'ясування її місця та ролі у західноєвропейському культурному контексті, виявлено жанрову, художньо-естетичну, стилістичну специфіку її творів. Вивчено сонетний доробок Е.Андієвської (збірки "Народження ідола", "Риба і розмір", "Кути опостінь", "Пісні без тексту", "Наука про землю", "Каварня", "Спокуси святого Антонія", "Вігілії", "Архітектурні ансамблі", "Знаки. Тарок", "Межиріччя", "Вілли над морем", "Хвилі", "Хід конем", "Півкулі і конуси") за всіма рівнями організації художнього тексту з урахуванням психології творчості, феномена свідомості автора, визначальним фактором якої є активізація підсвідомої сфери у креативному процесі. На підставі структурального аналізу поетичного тексту Е.Андієвської виявлено його ієрархічну, синтагматично-парадигматичну організацію на ідейно-тематичному, образному та мовно-поетичному рівнях. З'ясовано філософське підгрунтя поезії Е.Андієвської, що визначає основний об'єкт її поетичної рефлексії - світ і його трансфомацію в інобуття, а також провідного принципу поетики - символізації, проведено типологічне зіставлення її творчості з західною та східною філософією та мистецтвом (поетичною творчістю Р.-М.Рілке, С.Малларме, П.Верлена, Ю.Тарнавського, М.Реваковича, філософськими концепціями Е.Гуссерля, Ж.-П.Сартра, Ф.Ніцше, М.Бердяєва, О.Шпенглера, античності, брахманізму, буддизму, даосизму, теософією О.Блаватської, вченням К.Кастанеди, західним і східним образотворчим мистецтвом).

  Скачати повний текст

Дисертація присвячена дискурсам події, що стверджують подію між вимогами вірності і загрозами зречень. В роботі обґрунтовано визначення події як розриву, що іменується, визначено специфіку після-подієвих ситуацій через концепцію конфлікту тлумачень вірності, досліджено поетику дискурсів події та їхню політичну дієвість.Проблема невизначеності онтологічного статусу події актуалізується щоразу після події як неможливість об'єктивно визначити, чи дійсно те, що відбулось, було саме подією. Революція, зустріч, трагедія становлять єдність лише із певного заангажованого ракурсу. Ця самореферентність події зумовлює зміщення фокусу дослідницької уваги з події на дискурси події. Український контекст протистояння дискурсів на тлі війни та світовий контекст дискусій щодо пандемії посилюють гостру актуальність дослідження дискурсів події.Метою дисертаційної роботи є осмислення дискурсів як таких, що стверджують подію між вимогами вірності і загрозами зречення. Об'єктом виступають дискурси події, предметом є дискурси події між вірністю і зреченням. В роботі визначено чотири завдання, які послідовно виконуються у чотирьох розділах:– провести порівняльний аналіз філософії події Мартіна Гайдеґґера, Жиля Дельоза, Алена Бадью;– дослідити дискурсивне поле ствердження події і обґрунтувати необхідність введення концепту «говір»;– дослідити поетику дискурсів події у протиріччі вірностей і зречень та концептуалізувати «перекладання» як тактики акратичних дискурсів; – визначити політичну дієвість дискурсів події: їхні хиби, спокуси і роль у маніфестації спільноти.Авторську теоретико-методологічну позицію сформовано на основі філософії події Бадью та її інтерпретації Славоєм Жижеком.Жижек, інтерпретуючи бадьюанську філософію події в категоріях Жака Лакана, визначає подію як травматичне зіткнення з Реальним, а її іменування – як мовне вписування цієї зустрічі. З опорою на цю інтерпретацію події запропоновано визначення події як розриву, що іменується. При цьому під розривом розуміється зіткнення з Реальним, а під іменуванням – символізація цього розриву. У дисертації визначено чотири типи події: зустріч, солідарність, натхнення, трагедія.В роботі висунуто гіпотезу і обґрунтовано думку про те, що дискурси події завжди знаходяться між вірністю і зреченням через неможливість абсолютної вірності. Дискурси, що дбають про вірність події, діють відповідно до двох тенденцій: або створення нового порядку, або постійне оновлення розриву. Ті акратичні дискурси, які чинять спротив нормалізації мови, в роботі визначені як говори, реалізації номадичної вірності говорів визначено як тактики перекладання. На основі аналізу поетики акратичних дискурсів події визначено наступні риси говорів – неповнота, недосконалість, переривчастість. При аналізі політичної дієвості дискурсів події розглянуто три фігури зла за Бадью – зрада, симулякр, катастрофа. Вони доповнені визначенням чотирьох фігур спокус, які пропонують чотири типи однозначних розрішень протиріч вірності: історизація, меморізація, ритуальне відтворення, трансляція. Цим спокусам протистоять тактики створення неіменованих спільнот.Наукова новизна отриманих результатів конкретизується в таких твердженнях:– дістали подальшого розвитку ідеї Бадью та Жижека стосовно самореферентності події, їх доповнено визначенням події як розриву, що іменується,– уточнено бадьюанську класифікацію подій,– доведено недосяжність для дискурсів події абсолютної вірності без зречень,– сформульовано стратегії уможливлення вірності і тактики береження неможливої вірності,– проаналізовано політичну дієвість дискурсів події,– вперше введено до наукового обігу поняття «говір».Результати дослідження можуть бути використані в навчальному процесі та для подальшої розробки цієї теми у теоретичному напрямку філософії події чи в практичному напрямку дискурс-аналізу.Ключові слова: Ален Бадью, вірність, дискурси події, зречення, іменування, мова, неіменоване, поетика говорів, перекладання, Реальне, репрезентація події, розрив, Славой Жижек, спільнота, філософія події.^UThe dissertation is devoted to the discourses of the event which affirm the event between the requirements of fidelity and the threats of renunciation. The paper substantiates the definition of the event as a split that is being named, determines the specifics of post-event situations through the concept of conflict of fidelity interpretations, explores the poetics of the discourses of the event and their political effectiveness.The problem of uncertainty of the ontological status of the event is actualized every time after the event takes place because of the impossibility to define objectively whether what happened was an event indeed. Revolution, meeting, tragedy seem to form a kind of unity only from a certain biased perspective. This self-referentiality of the event causes a shift of research focus from the event itself to the discourses of the event. The Ukrainian context of confronting discourses against the war background and the global context of the pandemic discussions amplify the acute relevance of the study of the discourses of the event.The dissertation aim is to understand the discourses as those affirming the event between the demands of fidelity and the threats of renunciation. The dissertation object is the discourses of the event, the dissertation subject is the discourses of the event between fidelity and renunciation. The work identifies four tasks being consistently performed in four dissertation chapters: – to conduct a comparative analysis of the philosophy of the event by Martin Heidegger, Gilles Deleuze, Alain Badiou;– to explore the discursive field of assertion of the event and justify the need to introduce the philosophical concept of «patois»;– to study the poetics of the discourses of the event in the contradiction of fidelity and renunciation and to conceptualize «translating» as a tactic of acratic discourses;– to determine the political effectiveness of the discourses of the event: their shortcomings, temptations and role in the manifestation of the community.The author's theoretical and methodological position is based on the philosophy of the event by Badiou and its interpretation by Slavoj Žižek.Žižek, interpreting Badiou's philosophy of the event in Jacques Lacan's categories, defines the event as a traumatic encounter with the Real, and its naming as a linguistic inscription of this meeting. Using this interpretation of the event, we propose to define the event as a split that is being named. In this case, the split is understood as a collision with the Real, and by naming – a symbolization of this split. The dissertation defines four kinds of events: an encounter, a solidarity, an inspiration, a tragedy.The paper hypothesizes and substantiates the idea that the discourses of the event are always between fidelity and renunciation due to the impossibility of absolute fidelity. Discourses that care for the fidelity to the event may operate according to two tendencies – either the creation of a new order or the constant renewal of the split. Those acratic discourses that oppose the normalization of language are defined in the paper as patois, realization of nomadic fidelity of patois is defined as continual translating tactics. Based on the analysis of the poetics of acratic discourses of the event, the following features of patois are identified – incompleteness, imperfection, discontinuity.In analysing the political effectiveness of the discourses of the event, three figures of evil according to Badiou were considered – betrayal, simulacrum, disaster. They are supplemented by the definition of four figures of allurement which offer four types of unambiguous solutions to the contradictions of fidelity: historization, memorization, ritual reproduction, broadcasting. These allurements are opposed by the tactics of constructing unnamed communities.The scientific novelty of the obtained results is specified in the following statements:– the ideas of Badiou and Žižek on the self-referentiality of the event were further developed being supplemented by the definition of the event as a split that is being named,– Badiou's classification of events is specified,– the unattainability of absolute fidelity without renunciation for the discourses of the event is proved,– strategies of enabling fidelity and tactics of preservation of impossible fidelity are formulated,– the political effectiveness of the discourses of the event is analysed.– for the first time the concept of «patois» was introduced into scientific circulation.The results of the research can be used in the educational process and for further development of this topic in the theoretical direction of the philosophy of events or in the practical direction of discourse analysis.Keywords: Alain Badiou, fidelity, discourses of the event, renunciation, naming, language, unnamed, poetics of patois, translating, Real, representation of the event, split, Slavoj Žižek, community, philosophy of the event.