Дисертація є першим комплексним дослідженням процесів творення політичних рішень у контексті постдемократичних трендів розвитку суспільно-політичних процесів. Розроблено та апробовано новий концептуально-методологічний підхід на основі комбінування вихідних принципів мережевого аналізу й теорії хаосу, що дозволяє розкрити динаміку трансформацій, складових процесу творення політичних рішень, таких як практики політичної участі, репрезентація інтересів і політична легітимація, та з'ясувати причини делегітимаційних тенденцій. Методологічний доробок включає авторські визначення понять «участь», «представництво інтересів» у контексті ухвалення політичних рішень, розрізнення їх «легітимації» та «легітимізації» на основі понятійно-категоріальної матриці мережевого аналізу. Розкрито типи плебісцитарних пасток («пастки суспільного розколу», «пастки російської рулетки», «пастки популізму», «фасилітації проблеми», «пастки автократії») для обґрунтування амбівалентності застосування форм прямої участі громадян в ухваленні політичних рішень. Надано авторське визначення ефекту «партисипаторного плацебо» як індиферентності конвенціональних форм політичної участі відносно впливу на ухвалення політичних рішень. Запропоновано інтерпретувати цілепокладання і представництво інтересів в ухваленні політичних рішень на основі концепції партикуляризму, з урахуванням можливості його як конструктивного, так і деструктивного ефекту для політичного урядування. Визначено ключові фактори, що вливають на творення політичних рішень в умовах постдемократичного перебігу політикотвірних процесів: деетатизація і девертикалізація політичного урядування внаслідок фрагментації державних функцій між учасниками мережевих мультиакторних форматів вироблення рішень; зміщення делегованих повноважень з рівня державного управління до міжнародних структур, де у процедурах ухвалення рішень домінує вузьке коло учасників з найбільшими квотами голосів; неврегульованість функціонування цифрової економіки, у якій виробництво продуктів і послуг деінституціоналізується та індивідуалізується; формування прекаріату, який не має чітко визначеної політичної афільованості для делегування своїх інтересів у процеси вироблення політичних рішень і є джерелом соціальних фрустрацій; інтенсифікація використання нековенціональних практик участі у політикотвірних процесах, спричинена неефективністю конвенціональних форм залучення громадян у вироблення політичних рішень; доступність онлайнових форм комунікації, що забезпечує можливості маніпулювання громадською думкою шляхом миттєвого й масштабного поширення дезінформації. Доведено, що інкапсуляція ухвалення рішень всередині глобальних владних мереж спричиняє збільшення ентропії та несе дестабілізаційні ризики сучасним системам політичного урядування та світовому порядку.^UThe dissertation is the first comprehensive study of political decision-making in the context of post-democratic trends in the development of socio-political processes. The new conceptual and methodological approach сomprised a combination of the basic principles of network analysis and chaos theory is developed and tested that revealed the dynamics of transformations occurring inside the political decision-making components, namely the practices of political participation, political representation and political legitimation and the causes of delegitimation tendencies. The methodological input includes author's definitions of “participation” and “representation of interests” in political decision-making, as well as distinguishing between their “legitimation” and “legitimization” based on the conceptual and categorical matrix of network analysis have been proposed. The types of plebiscite traps have been classified (“society-split trap”, “Russian roulette trap”, “populism trap”, “trap of over-facilitating the issue”, “autocracy trap”) in order to substantiate the ambivalence of forms of citizens' direct participation in political decision-making in post-democratic politics. The author's definition of the effect of “participatory placebo”, meaning the indifference of conventional forms of political participation in relation to the influence on political decision-making, has been formulated. It has been proposed to interpret the goal-setting and representation of interests in political decision-making via the concept of particularism, considering the possibility of its constructive or destructive effects on the political governance. The key factors influencing political decision-making in the context of post-democratical policy-making were determined: the de-etatization and de-verticalization of political governance due to fragmentation of state' functions among participants of multi-stakeholder formats of decision-making; the increase of delegated powers from the level of the sovereign governing to international structures, where a narrow circle of participants with the largest quotas of votes dominates in the decision-making procedures; the unregulated functioning of the digital economy, in which the production of goods and services is deinstitutionalized and individualized; emerging precariat, which does not have a clearly defined political affiliation to delegate its interests to political decision-making processes and becomes a source of social frustration; increasing intensity of unconventional practices of participation in policy-making caused by the ineffectiveness of conventional forms of citizens engagement into political decision-making; the availability of online forms of communication, which provides opportunities for manipulating of public opinion by instant and large-scale dissemination of misinformation. It was proved that the encapsulation of decision-making within global power networks leads to the increase of the entropy and carries the risks of destabilisation for modern political governance systems and world order.

Дисертація є першим комплексним дослідженням процесів творення політичних рішень у контексті постдемократичних трендів розвитку суспільно-політичних процесів. Розроблено та апробовано новий концептуально-методологічний підхід на основі комбінування вихідних принципів мережевого аналізу й теорії хаосу, що дозволяє розкрити динаміку трансформацій, складових процесу творення політичних рішень, таких як практики політичної участі, репрезентація інтересів і політична легітимація, та з'ясувати причини делегітимаційних тенденцій. Методологічний доробок включає авторські визначення понять «участь», «представництво інтересів» у контексті ухвалення політичних рішень, розрізнення їх «легітимації» та «легітимізації» на основі понятійно-категоріальної матриці мережевого аналізу. Розкрито типи плебісцитарних пасток («пастки суспільного розколу», «пастки російської рулетки», «пастки популізму», «фасилітації проблеми», «пастки автократії») для обґрунтування амбівалентності застосування форм прямої участі громадян в ухваленні політичних рішень. Надано авторське визначення ефекту «партисипаторного плацебо» як індиферентності конвенціональних форм політичної участі відносно впливу на ухвалення політичних рішень. Запропоновано інтерпретувати цілепокладання і представництво інтересів в ухваленні політичних рішень на основі концепції партикуляризму, з урахуванням можливості його як конструктивного, так і деструктивного ефекту для політичного урядування. Визначено ключові фактори, що вливають на творення політичних рішень в умовах постдемократичного перебігу політикотвірних процесів: деетатизація і девертикалізація політичного урядування внаслідок фрагментації державних функцій між учасниками мережевих мультиакторних форматів вироблення рішень; зміщення делегованих повноважень з рівня державного управління до міжнародних структур, де у процедурах ухвалення рішень домінує вузьке коло учасників з найбільшими квотами голосів; неврегульованість функціонування цифрової економіки, у якій виробництво продуктів і послуг деінституціоналізується та індивідуалізується; формування прекаріату, який не має чітко визначеної політичної афільованості для делегування своїх інтересів у процеси вироблення політичних рішень і є джерелом соціальних фрустрацій; інтенсифікація використання нековенціональних практик участі у політикотвірних процесах, спричинена неефективністю конвенціональних форм залучення громадян у вироблення політичних рішень; доступність онлайнових форм комунікації, що забезпечує можливості маніпулювання громадською думкою шляхом миттєвого й масштабного поширення дезінформації. Доведено, що інкапсуляція ухвалення рішень всередині глобальних владних мереж спричиняє збільшення ентропії та несе дестабілізаційні ризики сучасним системам політичного урядування та світовому порядку.^UThe dissertation is the first comprehensive study of political decision-making in the context of post-democratic trends in the development of socio-political processes. The new conceptual and methodological approach сomprised a combination of the basic principles of network analysis and chaos theory is developed and tested that revealed the dynamics of transformations occurring inside the political decision-making components, namely the practices of political participation, political representation and political legitimation and the causes of delegitimation tendencies. The methodological input includes author's definitions of “participation” and “representation of interests” in political decision-making, as well as distinguishing between their “legitimation” and “legitimization” based on the conceptual and categorical matrix of network analysis have been proposed. The types of plebiscite traps have been classified (“society-split trap”, “Russian roulette trap”, “populism trap”, “trap of over-facilitating the issue”, “autocracy trap”) in order to substantiate the ambivalence of forms of citizens' direct participation in political decision-making in post-democratic politics. The author's definition of the effect of “participatory placebo”, meaning the indifference of conventional forms of political participation in relation to the influence on political decision-making, has been formulated. It has been proposed to interpret the goal-setting and representation of interests in political decision-making via the concept of particularism, considering the possibility of its constructive or destructive effects on the political governance. The key factors influencing political decision-making in the context of post-democratical policy-making were determined: the de-etatization and de-verticalization of political governance due to fragmentation of state' functions among participants of multi-stakeholder formats of decision-making; the increase of delegated powers from the level of the sovereign governing to international structures, where a narrow circle of participants with the largest quotas of votes dominates in the decision-making procedures; the unregulated functioning of the digital economy, in which the production of goods and services is deinstitutionalized and individualized; emerging precariat, which does not have a clearly defined political affiliation to delegate its interests to political decision-making processes and becomes a source of social frustration; increasing intensity of unconventional practices of participation in policy-making caused by the ineffectiveness of conventional forms of citizens engagement into political decision-making; the availability of online forms of communication, which provides opportunities for manipulating of public opinion by instant and large-scale dissemination of misinformation. It was proved that the encapsulation of decision-making within global power networks leads to the increase of the entropy and carries the risks of destabilisation for modern political governance systems and world order.

У дисертації розглянуто політичне представництво з точки зору богословської антропології. У дослідженні розкриваються наступні проблеми: (1) питання ролі політичного представництва в антропології; (2) питання ролі політичного представництва в історії європейського врядування; (3) питання ролі політичного представництва в християнській церкві. Актуальність теми дослідження визначається необхідністю досягнення ясності у визначення демократії в контексті зростання осі автократичних режимів, які позиціонують себе як більш демократичні, ніж ліберальні демократії, оскільки представляють людей більш безпосередньо. З цією метою, в дослідження побудована “антропологія представницької демократії”, що виходить з "ортодоксальній" теорії політики, заснованій на "конститутивній теорії представництва", та протипоставленій "неортодоксальній" теорії політики, заснованій на "інструментальній теорії представництва". Актуальність цієї роботи зумовлена ризиком того, що хвиля популізму на Заході призведе до перетворення ліберальних демократій на "масові" "плебісцитарні" демократії, змодельовані на основі "неортодоксальної" теорії політики, де успіх представництва вимірюється безпосередністю копіювання "волі" народу. Щоб запобігти цьому сценарію, розроблено нюансовану антропологію політичного представництва, яка дозволяє оцінити, чи є "народ" значуще присутнім в діях уряду. Доказано, що сучасна представницька демократія є продуктом вчення і дисципліни християнської Церкви – практичним застосуванням "високого" соборного богослов'я репрезентації, яке стверджує, що незрівнянно різні реальності можуть представляти одна одну, і політичним застосуванням "духовної вправи", яка є конститутивною для Церкви – життя в "ім'я" іншого, за умови, що політики діють в "ім'я" народу, а згідно з народною "волею", оскільки "воля" – це те, що володіє вже наявними благами та бореться проти ворогів, які претендують на ті ж самі блага; тоді як "ім'я" об'єднує різні вольові акти в логічну історію розвитку. Політичне представництво, центральним референтом та субʼєктом якого є "ім'я", варте свого часу, тому що "ім'я" є тією частиною людини, що живе в мові, тобто бере участь в грі з ненульовою сумою, яка творить з нічого, а тому перетворює політику на "будівництво міста словами" ("Держава" 369a); тоді як акцент на народній "волі" сакралізує вже чинні визначення інтересів, унеможливлює переговори, і, таким чином, зводить політику до безпосереднього зіткнення між волями – "друзями" і "ворогами". Загальний висновок дисертації полягає у позиціюванні представницької демократії як системного наслідку вчення і практики християнської церкви. Стверджується, що теологічно грамотна антропологія свідчить про конститутивну теорію представництва. Тобто, вона розглядає політичне представництво не як щось, з чим потрібно покінчити якомога швидше, не кажучи вже про те, щоб обійти його на користь прямої демократії, а як діяльність, яка є абсолютно вартою свого часу, тому що вона є синонімічною з освітою та очищенням – і чим більша відстань, тривалість та різниця між представниками та представленими, тим більше є простору для мислення та любові, що і є найвищою духовною вправою; а отже, представництво є прекрасним і веселим - адже представництво не є засобом зробити так, щоб наші бажання були почуті, це процес виховання наших бажань, кінцем якого є усвідомлення, що саме представництво і є наше кінцеве бажання – вчитися пізнавати і любити те, що є іншим, знаходити місце (χώρα) для іншого всередині нас та для нас всередині іншого, дисципліна "взаємопроникнення" (περιχώρησις). Представницька демократія просто робить це взаємопроникнення сувереном. Таким чином, якщо Церква конституюється актом представництва – життям-в-іншому, то політика, яке природно з нього випливає, розуміється не як визначення та нейтралізація ворога, але як божественний акт впізнавання-себе-в-іншому, навіть у ворогові, акт солідарізації задля благ, які можна здобути лише в координації та скуштувати лише в спільноті.^UThis dissertation is a critical study of the concept of political representation from the vantage point of theological anthropology. The following problems are treated in the study: I. The question of the role of political representation in anthropology; II. The question of the role of political representation in the European history of governance; III. The question of the role of political representation in the Orthodox Church. The relevance of the research topic is determined by the need for clarity in the definition of democracy in the time of the rise of the axis of the autocracies across the world which present themselves as more democratic than the liberal democracies by virtue of representing people in a more immediate fashion. For this purpose, a dichotomy is developed between the “orthodox” theory of politics, based on the “constitutive theory of representation” and the “unorthodox” theory, based on the “instrumental theory of representation”. The urgency of this research is the looming risk that the rise of populism within in West will reduce liberal democracies to mass “plebiscitary” democracies, thereby causing the demise of the democratic world from within. The scientific novelty of this study consists of (1) a nuanced anthropology of political representation which delineates the criteria that allows scholars to assess whether a “people” is substantially present in the acts of their government; (2) a theory of modern representative democracy as a legitimate “learning outcome” of the orthodoxy and orthopraxy of the Christian Church; and (3) an “orthodox” theory of politics based on the practical application of what can be called the “high” conciliar theology of representation that posits that irreducibly different realities can “stand for” each other and the “spiritual exercise” that constitutes the Church – the practice of living in another’s “name”. Political representation whose cornerstone is the “name”, a democracy where politicians act in the “name” of the people and not according to the popular “will”, since the “will” is that which possesses extant goods and coercers rival claimants of selfsame goods, whereas the “name” unites various acts of volition into an intelligible developmental timeline, is worthwhile because the “name” is a part of language, a non-zero-sum game that creates from nothing, attunement to which turns politics into “building a city with words” (Republic 369a), whereas the emphasis on the “will” of the people makes negotiation impossible by sacralising the popular definitions of rival interests and therefore reducing politics to the immediate clash of the warring wills. The overall outcome of the dissertation is a theory of representative democracy as a “learning outcome” of the teaching and practice of the Christian Church. It is claimed that the theologically literate anthropology organically endorses the constitutive theory of representation. That is to say, it treats political representation not as something to be done with as quickly as possible, let alone circumvented in favour of ostensibly preferable direct democracy, but as the activity which is ultimately worthwhile because it is coextensive with education and redemption – and the farther the distance, the longer the duration, and the bigger the difference between the constituent and constituted powers, the more there is learning and loving to do – which is the ultimate spiritual exercise; and hence it is beautiful and fun – for representation is not a means to make our desires heard, it is the process by which we learn to desire better until we recognise that our ultimate desire is representation itself – knowing and loving what is other as other without end, finding a place (χώρα) within us for the weirdo, queer, and stanger – and within them for us; the discipline of “interpenetration” (περιχώρησις). By turning this interpenetration into the law of the land, representative democracy makes language sovereign over the whole of human life. Thus, if the Church is constituted by the act of representation – by the act of being-in-the-other, then the politics that naturally emerges from it ought to begin not with defining and neutralising the enemy but with the divine act of recognising oneself in the stranger, even in the enemy; the act of solidarisation for the sake of the good which is impossible to attain without coordination and enjoy without company.