Скачати повний текст

На базі результатів вивчення джерел і літератури здійснено порівняльний аналіз ролі осередків "Просвіти" українських земель у складі Австро-Угорської та Російської імперій у формуванні державницького потенціалу українського народу. Розглянуто участь товариства у державно-політичному житті. Висвітлено процес організації їх членами віч, маніфестацій, утворення політичних партій. З'ясовано роль товариств у пробудженні національної свідомості, консолідації українського народу, відстоюванні його культурно-освітніх, економічних, політичних прав, перетворенні у націю. Висвітлено погляди на українську державність діячів "Просвіти", досліджено їх належність до різних суспільно-політичних течій. Визначено, що в "імперський" період діяльності "Просвіта" була одним з центрів формування державницького потенціалу українського народу. Вивчено реалізацію накопичених резервів в українському державотворенні 1917 - 1920 рр., формування з членів "Просвіти", які перебували біля витоків національного державотворення, відповідальних працівників державних органів влади за її всією вертикаллю.

  Скачати повний текст

Дисертація присвячена комплексному дослідженню становища правобережного селянства наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. У роботі відображено динаміку чисельності, рівень освіченості, соціально-економічне становище, суспільну активність селянства Уманського повіту. Визначено, що однією з головних причин зубожіння найчисельнішої верстви населення було малоземелля, яке в пореформені роки ще більше зростало. Зазначається, що хліборобство було основним способом забезпечення селянина, проте успішне ведення сільського господарства, попри родючість ґрунтів, залежало ще й від забезпеченості тягловою силою. Встановлено, що посилення кріпосницької експлуатації селянства Уманського повіту призвело до загострення протестних настроїв основної маси населення та поширення селянських заворушень, а проведення селянської реформи 1861 р. не вирішило очікуваного селянами питання про наділення землею. Визначено, що найбільш масовим селянський рух другої половини ХІХ - початку ХХ ст. був саме на Правобережжі.^UThe thesis is devoted to a comprehensive study of Right-bank Ukraine's peasantry in late 18th – early 20th centuries. The general characteristics of Ukrainian rural population were shown on the example of Uman district in Kyiv province. The regional peculiarities of conditions the largest social stratum lived in during the studied period were also elucidated.The presented research describes the peasantry's way of life, social and economic status, population dynamics, educational level and social activities in Uman district in late 18th – early 20th centuries. It has been proved that the dynamics of the peasantry population in both Kyiv province and Uman district had a wave-like character. During the studied period Uman district, as one of the largest areas in terms of its territories and number of inhabitants, was agricultural region; the vast majority of its population lived in rural zones and was not properly educated. The Orthodox Church contributed greatly to the involvement of broad masses of the peasantry into school education. As a result, since the 1860s the church and parish education had become widespread. The thesis proves that, despite the noticeable changes in the issue of public education, peasantry education even in early 20th century can be stated as insufficient one. At that time the percentage of literate rural population was 10.6 per cent of the entire number of peasants in Uman district. In addition, the level of female education was much lower than male one.

Дисертація є першим в Україні комплексним порівняльно-правовим дослідженням кримінально-правової характеристики умисного незаконного знищення, руйнування або пошкодження об'єктів культурної спадщини за законодавством України та країн Східної Європи. У дисертації висунуто і обґрунтовано низку нових теоретичних і важливих у практичному значенні положень, що відбивають її наукову новизну, зокрема, вперше: на основі історичного аналізу нормативно-правових актів та історіографічних здобутків виділені періоди становлення кримінально-правової охорони об'єктів культурної спадщини в Україні: 1) імперський - початок XX - 1917 р.; 2) період національно-визвольного руху - 1917-1921 рр.; 3) радянський - 1921-1991 р.; 4) сучасний - з 1991 року по теперішній час. До початку ХХ ст. відбувався поступовий процес накопичення матеріальних цінностей, створених людством, а також переосмислення культури та її матеріальних форм як необхідного аспекту розвитку спільнот та соціумів, що потребує охорони, в тому числі і на законодавчому рівні.Встановлено, що кримінальне законодавство країн Східної Європи пропонує різні підходи до визначення змісту предметів правової охорони. У цих країнах такі предмети злочинних посягань, як об'єкти культурної спадщини мають різне найменування: пам'ятники культури (КК Словаччини, Республіки Болгарія), витвори культури (КК Албанії), культурні цінності (КК Хорватії), національні цінності (КК Литовської Республіки), культурна спадщина (КК Північної Македонії) та ін. У деяких країнах Східної Європи предметом досліджуваного злочину стають не лише культурні чи історичні цінності (пам'ятки), а й природні об'єкти, наприклад, у КК Боснії і Герцеговини. Охорона культурної спадщини за законодавством Східної Європи носить фрагментарний характер. Знищення культурної спадщини у країнах, що змінили своє законодавство після підписання міжнародних конвенцій, зазвичай карається як військовий злочин, а також як злочин проти власності. Охорона культурної спадщини здійснюється за допомогою норм кримінального права щодо охорони культурної спадщини у період збройних конфліктів, воєнного стану та у мирний час. Установлено, що більшість кримінальних кодексів країн Східної Європи містить такий склад злочину, як знищення, руйнування або пошкодження об'єктів культурної спадщини у розділі злочини проти власності (Чорногорія, Сербія, Албанія та ін.). З'ясовано, що існують і виключення. Так, у КК Північної Македонії міститься окремий розділ, який має назву «Злочини проти культурної спадщини та природних раритетів».На підставі аналізу основних різновидів кваліфікуючих ознак умисного незаконного знищення, руйнування або пошкодження об'єктів культурної спадщини за законодавством України та країн Східної Європи встановлено, що норма ст. 298 КК України, а також більшість кваліфікованих видів такого злочину не є типовими для законодавства країн Східної Європи.^UThe thesis is the first comprehensive comparative legal study of the criminal law characteristics of the deliberate illegal destruction, destruction, or damage of cultural heritage objects under the legislation of Ukraine and Eastern European countries. The dissertation put forward and substantiated several new theoretical and important in a practical sense provision, reflecting its scientific novelty, in particular, for the first time: based on a historical analysis of normative legal acts and historiographic achievements, periods of the formation of the criminal legal protection of cultural heritage objects in Ukraine are highlighted 1) imperial - early XX - 1917; 2) the period of the national liberation movement - 1917-1921; 3) Soviet - 1921-1991; 4) modern - from 1991 to the present. By the beginning of the twentieth century, there had been a gradual process of accumulation of material values created by mankind, as well as a rethinking of culture and its material forms as a necessary aspect of the development of communities and societies.It is established that the objective side of the analyzed crime under the criminal law of Ukraine and Eastern Europe is characterized by an alternative indication of several possible forms: 1) destruction or 2) damage or 3) demolition. In addition, the use of three forms in Art. 298 of the Criminal Code of Ukraine is superfluous. We offer the word « demolition» to exclude from the text of Part 2 of Art. 298 of the Criminal Code of Ukraine.The criminal legislation of the countries of Eastern Europe offers different approaches to determining the content of objects of legal protection. In these countries, such objects of criminal encroachments as objects of cultural heritage have different names: cultural monuments (Criminal Code of Slovakia, Republic of Bulgaria), cultural works (Criminal Code of Albania), cultural values (Criminal Code of Croatia), national values (Criminal Code of the Republic of Lithuania), cultural heritage (Criminal Code of North Macedonia), etc. In some countries of Eastern Europe, the subject of the crime under investigation is not only cultural or historical values (monuments), but also natural objects, for example, in the Criminal Code of Bosnia and Herzegovina. Protection of cultural heritage under the legislation of Eastern Europe is fragmented. Destruction of cultural heritage in countries that changed their legislation after the signing of international conventions is usually punished as a war crime as well as a crime against property. The protection of cultural heritage is carried out with the help of the norms of criminal law on the protection of cultural heritage during armed conflicts, martial law and peacetime.It was highlighted that under the legislation of Ukraine and most Eastern European countries, subjectively, the crime of destruction, or damage of cultural heritage sites is characterized by an intentional form of guilt. The criminal law of other Eastern European countries is characterized by the existence of a separate rule on liability for negligent damage or destruction of cultural heritage sites (Republic of Belarus).The subject of the crime of destruction or damage of cultural heritage objects is, as a rule, a natural sane person who has reached a certain age at the time of commission the crime. On the basis of comparative legal research of qualifying features of crimes encroaching on objects of archeological and cultural heritage according to the legislation of Ukraine and the countries of Eastern Europe the qualifying features of destruction or damage of objects of cultural heritage are systematized.The following bases (criteria) of systematization are allocated: 1) on objective signs: on the grounds of the objective side of the act (action, consequence); 2) on subjective grounds: depending on the purpose; according to the characteristics of the subject.Based on the analysis of the main varieties of qualifying signs of deliberate illegal destruction or damage of cultural heritage objects according to the legislation of Ukraine and the countries of Eastern Europe, it was established that the norm of Art. 298 of the Criminal Code of Ukraine, as well as most of the qualified types of such crimes, are not typical for the legislation of the countries of Eastern Europe.

Робота присвячена розробці теоретичних та практичних аспектів вдосконалення маркетингової цінової політики підприємств будіндустрії як ключового елементу системи комплексного регулювання ціноутворення на будівельні матеріали і вироби, що відносяться до соціально значущих виробничих товарів. Встановлено, що в сучасних умовах регулювання ціноутворення – це комплексний вплив на економічні процеси державою, галузевими об'єднаннями виробників, а також підприємствами-виробниками з метою отримання економічного та соціального ефекту. Обґрунтована доцільність віднесення до категорії «соціально значущих виробничих товарів» прогресивних будівельних матеріалів та виробів, які займають значну частку у собівартості будівництва. На прикладі ринку газобетону України доведено, що процеси ціноутворення на будівельні матеріали та вироби вітчизняного виробництва потребують цілеспрямованого комплексного регулювання на мікроекономічному, галузевому та макроекономічному рівнях. Таке регулювання повинно сприяти підвищенню доступності і конкурентоспроможності продукції даних виробників на внутрішньому ринку. З цією метою охарактеризовано взаємозв'язок основних показників кон'юнктури регіональних ринків газобетону з урахуванням особливостей ціноутворення на олігополістичних ринках. Оцінено рівень пропозиції газобетону на регіональних ринках України на основі даних про територіальне розташування виробників газобетону в Україні та напрями дистрибуції ними своєї продукції, а також обсяги та територіальний розподіл імпорту. Визначено рівень попиту на газобетон у кожному регіоні України на основі регіональних даних щодо обсягів будівництва, цін на нерухомість та цін на газобетон. Виявлено залежність цін на газобетон від рівнів попиту і пропозиції в різних регіонах України. На основі зіставлення відносних рівнів попиту та пропозиції газобетону у регіонах України визначено збалансованість відповідних регіональних ринків. Сформовано регіональні кластери вітчизняного ринку газобетону за показниками рівня цін та збалансованості відповідного сегменту. Визначені доцільність та можливі напрями регулювання цін на газобетон для кожного з таких ідентифікованих кластерів. Встановлено, що загальнодержавний ринок газобетону складається із сукупності його регіональних ринків.Визначено, що середня ціна газобетону в Україні має стійку висхідну тенденцію та виробники газобетону намагаються враховувати економічну циклічність у власній маркетинговій ціновій політиці, знижуючи на негативних фазах економічного циклу якщо не ціну газобетонних виробів, то хоча б їх рентабельність. Визначені основні фактори зміни ціни на ринку газобетону України. Встановлено, що ключовим фактором формування кон'юнктури регіональних ринків є розташування виробничих потужностей в Україні та країнах, з яких здійснюється імпорт газобетону. Визначено часові межі фаз економічних циклів Кітчина в економіці України за період 2010-2020 рр. та виявлено закономірності зміни темпів зростання цін на газобетон на різних фазах економічного циклу протягом зазначеного періоду. Охарактеризовано залежність факторів ціноутворення на будівельні матеріали та вироби від фаз економічного циклу. У межах комплексного механізму регулювання ціноутворення запропоновано здійснювати непряме державне регулювання цін на газобетон на негативних фазах економічного циклу з метою запобігання підвищення відпускних цін на газобетон. Для підвищення ефективності маркетингової цінової політики вітчизняним виробникам газобетону запропоновано здійснити низку заходів, зокрема: встановити регіональні ціни на свою продукцію, відкрити в регіонах України власні склади, контролювати цінову політику дистриб'юторів, відмовитись від єдиної ціни за 1 м3газобетону незалежно від його щільності тощо. Визначено, що одним із напрямів вдосконалення маркетингової цінової політики виробників автоклавного газобетону має бути прогнозування зміни цін на газобетон та ключові сировинні товари для його виробництва, зокрема на основі запропонованої автором математичної моделі, а також з урахуванням макроекономічних та галузевих факторів. Для зниження негативного впливу економічної циклічності визначено стратегічні орієнтири економічної поведінки підприємств будіндустрії при зміні фаз економічного циклу та запропоновано запровадити систему попереднього продажу газобетону з фіксацією ціни та оформленням відповідних угод ф'ючерсними або опціонними контрактами. Із метою усунення регіональних цінових диспропорцій на ринку газобетону України обґрунтовано доцільність будівництва нового заводу із виробництва газобетону в Україні та визначені пріоритетні регіони для його розташування, а також його орієнтовна виробнича потужність.^UThe work is devoted to the development of theoretical and practical aspects of improving the marketing pricing policy of the construction industry as a key element of the system of integrated regulation of pricing for construction materials and products. It is established that regulation of pricing in modern conditions is a complex influence on economic processes by the state, branch associations of manufacturers (meso level), and enterprises-manufacturers for achieving of economical and social effect. The expediency of classifying construction materials and products, which occupy a significant share in the cost of construction, as “socially significant production goods» is proved. On the example of the aerated concrete market in Ukraine it is proved that the pricing processes for construction materials and products of domestic production require targeted comprehensive regulation at the microeconomic, sectoral and macroeconomic levels. Such regulation should help increase the availability and competitiveness of products from these manufacturers in the domestic market. For this reason, the author analysed the relationship between the main indicators of the regional markets of aerated concrete, taking into account the peculiarities of pricing in oligopolistic markets. The level of aerated concrete supply in the regional markets of Ukraine is estimated based on data on the location of aerated concrete producers in Ukraine and the directions of the product distribution, as well as the volume and territorial distribution of imports. The level of demand for aerated concrete in each region of Ukraine is established on the basis of regional data on construction volumes, real estate prices and aerated concrete. It is proved that aerated concrete prices depend on the levels of supply and demand in different regions of Ukraine. Based on the comparison of relative levels of demand and supply of aerated concrete in the regions of Ukraine, the balance of the respective markets is determined. The study identified regional clusters of the domestic market of aerated concrete in terms of prices and balance of the relevant segment. The author determined expediency and possible directions of regulation of aerated concrete prices for each of these identified clusters. It is established that the national market of aerated concrete consisted of some regional markets. It is determined that the average price of aerated concrete in Ukraine has a steady upward trend and aerated concrete manufacturers are trying to take into account economic cyclicality in their pricing policy, reducing if not the price of aerated concrete products, then at least their profitability in the negative phases of the economic cycle. The main factors of price formation on the market of aerated concrete of Ukraine are determined. It was revealed that the key factor in shaping the situation in regional markets is the location of production facilities in Ukraine and the countries of export. The time limits of the phases of domestic economic cycles in the period 2010-2020 are determined and the patterns of changes in the growth rate of aerated concrete prices at different phases of the economic cycle during this period are revealed. The study demonstrates the dependence of pricing factors on construction materials and products on the phases of the economic cycle and identifies the strategic economic behaviour of the building industry enterprises during the changes of phases of the economic cycle. To increase the effectiveness of marketing pricing policy, domestic aerated concrete producers are proposed to setting regional prices, controlling the pricing policy of distributors, abandoning the single price per one m3 of products regardless of density. It is also determined that one of the ways to improve the marketing pricing policy of autoclaved aerated concrete producers should be the forecast of changes in prices for aerated concrete and key raw materials for its production. In particular, the author developed a mathematical model for forecasting prices for aerated concrete taking into account macroeconomic and sectoral factors. To reduce the impact of economic cyclicality on aerated concrete enterprises, it is proposed to introduce a system of pre-sale of aerated concrete with price fixing and execution of relevant agreements with futures or option contracts. Within the framework of the complex mechanism of regulation of pricing for aerated concrete, it is also proposed to carry out indirect state regulation of prices for aerated concrete in the negative phases of the economic cycle in order to prevent an increase in selling prices for aerated concrete. In order to eliminate regional price disparities in the aerated concrete market of Ukraine, the feasibility of building a new plant for the production of aerated concrete in Ukraine is substantiated and priority regions for its location are identified, as well as its estimated production capacity.

Дисертація є комплексним дослідженням національної симпозіумної практики межі ХХ–ХХІ ст. в її кореляції з еволюцією світової пластики. Враховуючи активну динаміку українських симпозіумів, мета дослідження – встановити роль скульптурних симпозіумів у процесі формування головних тенденцій еволюції сучасної української скульптури, а саме концептуальних дизайн-об’єктів і творів, орієнтованих на художньо-образну епістему; визначити місце та значення симпозіумного руху України в контексті світової скульптурної практики, зокрема міжнародного симпозіумного руху, на зламі ХХ–ХХІ ст. Зазначена тема потребує подальшого вивчення в українському і закордонному мистецтвознавчому дискурсі, зокрема у контексті негативних наслідків комодифікації культурного продукту під впливом неоліберальної економіки. Атрибуція та систематизація репрезентативної об’єктної бази дослідження оприявнили факт повної втрати або пошкодження деяких пленерних скульптур. Незрозумілим залишається їх стан на тимчасово окупованих територіях України. Вказано, що започаткуванню симпозіумного руху на українських теренах сприяли нові умови містобудівного та соціального характеру, а також поступова еволюція й вихід пластики в публічний простір. Засновником українського симпозіумного руху (1986) став київський скульптор Ю. Синькевич.З’ясовано, що першому (1986-1990-ті) етапу національного симпозіумного руху властивий історизм художньої свідомості скульпторів, спричинений пошуками ними «українського стилю» та активізацією процесу національної самоідентифікації в українському суспільстві. Певні митці поколінь 1960-х і 1970-х оновлювали свою пластичну лексику завдяки праці у твердих матеріалах без проміжних моделей та зверненню до модерністської традиції. Натомість деякі представники молодого покоління, становлення якого припало на більш демократичний період другої половини 1980-х, сприймало актуалізацію національних художніх кодів у постмодерністській площині. Другий етап (2000-ті) характеризується більшою концептуалізацією симпозіумної практики та підпорядкуванням її стратегіям public art і артринку. Цим наративам глобалізації протистояли концепції окремих симпозіумів, орієнтованих на етнонаціональний дискурс і трансцендентальну естетику. Завважено, що еволюція міжнародного симпозіумного руху віддзеркалює перехід від автономної артепістеми модернізму до концептуально-просторового сприйняття скульптури в межах «розширеного поля» постмодернізму. Серед головних світових симпозіумних тенденцій виявлено: уніфікацію та концептуалізацію художньої мови, дизайнизацію та загальну комерціалізацію. Доведено, що сьогодні міжнародний симпозіумний рух не є в авангарді формальних і стилістичних новацій світової скульптурної практики. Утім, його інституціоналізація, динамічне поширення світом, а також сприяння сталому міському розвитку доводить культурно-мистецьку релевантність симпозіумного явища. Попри свою специфіку поступ українського пленерного руху суголосний актуальним процесам у міжнародному симпозіумному русі та світовій скульптурній практиці. Порівняльний аналіз парадигм національних симпозіумів продемонстрував перспективність насамперед приватної та гібридної симпозіумних моделей, котрі взорують на актуальні тенденції світової культуріндустрії та віддають пріоритет проєктам сontemporary art. Проте основа українського симпозіумного руху – муніципальна модель – залишається затребуваною. Національна симпозіумна практика можу бути визначена як мистецтво в публічному просторі / громадських місцях (art in public places), котре має неабиякий соціокультурний потенціал і здатне у межах руху сталого урбанізму сприяти створенню безпечних та інклюзивних міст, що є надважливим у контексті повоєнного відновлення України. Введено в науковий вжиток репрезентативну вибірку ландшафтних творів українських митців, які нині є активними учасниками міжнародного симпозіумного руху. Їхня творчість успішно інтегрується у світовий артпростір, а закордонний пленерний досвід стимулює оновлення їхньої пластичної мови.Українські симпозіуми віддзеркалюють чотири актуальні стильові стратегії національної скульптури: контемпорарну абстрактно-концептуальну редукцію; елліністично-орієнтовану скульптуру з приматом трансцендентальної естетики та українського кордоцентризму; кітч і натуралістичну гаптику. Однак вони вже не грають таку роль у модернізації пластичного мислення скульпторів, як це було у 1980–1990-х.^UThe dissertation is a comprehensive study of the national symposium practice at the turn of the twentieth and twenty-first centuries in its correlation with the evolution of world plastic art. Taking into account the active dynamics of Ukrainian symposia, the objective of the work is to establish the role of sculptural symposia in the process of forming the main trends in the evolution of contemporary Ukrainian sculpture, namely conceptual design objects and works focused on the artistic and figurative episteme; to determine the place and significance of the Ukrainian symposium movement in the context of world sculptural practice, particularly the international symposium movement, in the late twentieth and early twenty-first centuries. This topic requires further study in the Ukrainian and foreign art historical discourse, in particular in the context of the negative consequences of the commodification of cultural products under the influence of the neoliberal economy. The attribution and systematisation of the representative object base of the study revealed the fact of the complete loss or damage of some plein air sculptures. Their condition in the temporarily occupied territories of Ukraine remains unclear. It is noted that the symposium movement in Ukraine was facilitated by new urban planning and social conditions, as well as the gradual evolution and entry of plastic into public space. The founder of the Ukrainian symposium movement (1986) was the Kyiv sculptor Y. Synkevych.It has been found that the first (1986-1990s) stage of the national symposium movement was characterised by the historicism of the sculptors' artistic consciousness, caused by their search for a "Ukrainian style" and the intensification of the process of national self-identification in Ukrainian society. Certain artists of the 1960s and 1970s updated their plastic vocabulary by working in solid materials without intermediate models and by referring to the modernist tradition. On the other hand, some representatives of the younger generation, whose formation took place in the more democratic period of the second half of the 1980s, perceived the actualisation of national artistic codes in the postmodernist plane. The second stage (2000s) is characterised by a greater conceptualisation of symposium practice and its subordination to the strategies of public art and the art market. These narratives of globalisation were opposed by the concepts of individual symposia focused on ethno-national discourse and transcendental aesthetics.It is noted that the evolution of the international symposium movement reflects the transition from the autonomous artepistem of modernism to the conceptual and spatial perception of sculpture within the "expanded field" of postmodernism. Among the main global symposium trends are the unification and conceptualisation of the artistic language, designing and general commercialisation. It is proved that today the international symposium movement is not at the forefront of formal and stylistic innovations in the world sculptural practice. Nevertheless, its institutionalisation, dynamic spread around the world, as well as the promotion of sustainable urban development, proves the cultural and artistic relevance of the symposium phenomenon. Despite its specificity, the development of the Ukrainian plein air movement is in line with current processes in the international symposium movement and world sculptural practice.A comparative analysis of the paradigms of national symposia has demonstrated the prospects of private and hybrid symposium models, which look at current trends in the global cultural industry and give priority to contemporary art projects. However, the basis of the Ukrainian symposium movement, the municipal model, remains in demand. The national symposium practice can be defined as art in public space / public places, which has a significant socio-cultural potential and is able to contribute to the creation of safe and inclusive cities within the sustainable urbanism movement, which is crucial in the context of Ukraine's post-war recovery.A representative sample of landscape works by Ukrainian artists who are now active participants in the international symposium movement is introduced into scientific use. Their work is successfully integrated into the world art space, and their foreign plein air experience stimulates the renewal of their plastic language. Ukrainian symposia reflect four current stylistic strategies of national sculpture: contemporary abstract-conceptual reduction; Hellenistic-oriented sculpture with the primacy of transcendental aesthetics and Ukrainian cordocentrism; kitsch and naturalistic hapticism. However, they no longer play the same role in the modernisation of sculptors' plastic thinking as they did in the 1980s and 1990s.

Дисертація присвячена проблематиці жанрів фігуративного народного малярства Центральної України першої половини ХХ століття. Головною метою цієї роботи – є дослідження жанрової специфіки та стилістичної різноманітності народної картини, портретного живопису Г. Ксьонза та П. Ярмоленка. Фігуративний народний живопис у сучасному мистецтвознавстві недостатньо систематизований, його художньо-стилістичні та формально-пластичні особливості вичерпно не досліджено, а сучасні теоретичні положення мистецтва наїву, кітчу та самодіяльного мистецтва, у дискурсі якого перебуває живопис, недостатньо висвітлені. З метою вирішення зазначених проблем, твори систематизовані за жанрами, описана жанрова специфіка народної картини, розкрите тематичне коло зацікавлень народних майстрів, установлений вплив професійного живопису та фотографії на їхню творчість.У процесі вивчення наукових джерел встановлено, що на початку ХХ ст. К. Шероцький вивчав народне малярство комплексно, паралельно аналізуючи оздоблення помешкань селян та міщан, що відображали культуру, побут та світоглядні цінності мешканців (1914). Твори в жанрі портрета розглядали Д. Щербаківський та Ф. Ернст (1925), П. Білецький (1981), В. Рубан (1984). Із невідворотними, поступовими демократичними перетвореннями, починаючи із 1970-х, завдячуючи, зокрема, В. Василенко (1974), пожвавлюються дослідження традиційної народної творчості. Доведено, що термін «примітив» застарів, утратив узагальнювальне значення та стосується виключно первісного мистецтва. У парадигмі визначення «примітив» працювали українські дослідники О. Клименко (1996), О. Найден (1996), О. Корсакова (2008). О. Найден увів термін «базарна картина» (1996). Щодо терміна «наїв», то його розроблив та окреслив основні риси О. Біхалі Мерин (1984). Він же ввів визначення «інситне мистецтво». Одне з розгорнутих досліджень мистецтва наїву у Франції здійснив Р. Тільмані (1984) на замовлення М. Фурні, колекціонера наївного мистецтва. Проблемам застосування термінології неінституційного мистецтва в США присвячена стаття Д. Бенедетті (2000). До мистецтва самоуків схильні застосовувати термін «наїв» Л. Орел (2003), В. Старченко (2007), Н. Бродська (2007), Д. Кан (2014), О. Богомолець (2015). Наївному мистецтву, з погляду термінологічної лексики, присвячено дослідження М. Селівачова (2022). Т. Гундорова здійснила фундаментальне дослідження кітчу (2008), її спостереження доповнили О. Муха (2013) та О. Чаплинська (2014). Самодіяльному мистецтву присвячено наукову розвідку Л. Карпової (2013). Порівняння трактування термінів здійснено за довідниковими, енциклопедичними, словниковими виданнями України, країн Західної Європи, Канади та США. Зображальні принципи та жанрову різноманітність народної картини досліджено за матеріалами вітчизняних та зарубіжних видань. Наукова новизна полягає в тому, що вперше введено до наукового обігу невідомі твори народного малярства з державних та приватних колекцій у широкому жанровому і стилістичному різноманітті. Вони доповнюють уявлення про народне малярство як явище. Живописні твори, що залишилися поза межами цього дослідження внаслідок кількісної неосяжності, потребують подальшого вивчення, атрибуції, системного підходу, класифікації за видами мистецтва, типології за сюжетами, ідейно-художнього аналізу та інтерпретації. Проаналізовано у жанровому, стилістичному та тематичному багатоманітті живописні народні картини з провідних музейних установ України, зокрема Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», Національного музею архітектури та побуту України, Полтавського художнього музею, Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав», що загалом формує достатньо цілісне уявлення про народне малярство Центральної України першої половини ХХ ст.Стилістично народна картина має риси, властиві наїву, кітчу, декоративно-прикладному, самодіяльному мистецтву. У науковій роботі вперше опубліковано і введено до наукового обігу зібрання робіт Г. Ксьонза з Миргородського краєзнавчого музею, окремі роботи з Полтавського художнього музею і Музею архітектури та побуту України, а також архівні матеріали, присвячені життю П. Ярмоленка, з архівів Київської області, Центрального державного історичного архіву України, з експедиційних музейних нотаток Г. Щупак, головного зберігача НЦНК «Музей Івана Гончара». До джерельної бази належать записані інтерв’ю з професором Л. Міляєвою, дослідником К. Скалацьким та колекціонером С. Козловим. Здійснена дослідницька робота може бути застосована в науково-дослідній мистецтвознавчій практиці, науково-методичній, експозиційній, виставковій, фондово-обліковій музейній роботі; для подальшого музейного і приватного колекціонування; для педагогічної та лекційної роботи; для розвитку сучасного живопису у формотворчих, аксіологічних аспектах, набуття української етнічної самобутності та національного колориту, а також у інших перспективних дослідженнях народного малярства.^UThe thesis is devoted to the problems of genres of figurative folk painting of Central Ukraine in the first half of the twentieth century. The main objective of this work is to explore the genre specificity and stylistic diversity of folk picture, portrait painting by H. Ksionz and P. Yarmolenko. Figurative folk painting in modern art history is not sufficiently systematized, its artistic-stylistic and formal-plastic features are not exhaustively studied, the modern theoretical provisions of naive art, kitsch, amateur art, with painting in the discourse, are not sufficiently covered. In order to solve the above problems, works were systematized by genre, the genre specificity of the folk picture was described, the thematic circle of interests of folk masters was revealed, the influence of professional painting and photography on their creative work is established.In the process of studying scientific sources, it was established that at the beginning of the twentieth century, K. Sherotskyi studied folk painting in its entirety, while analysing the decoration of dwellings of peasants and townspeople, which reflected the culture and way of life, as well as ideological values of the inhabitants (1914). Works in the portrait genre were studied by D. Shcherbakivskyi and F. Ernst (1925), P. Biletskyi (1981), V. Ruban (1984). Research into traditional folk art has been revived since the 1970s, with the inevitable, gradual democratic transformations, thanks, in particular, to V. Vasylenko (1974). It was proved that the term primitive was outdated, lost its generalized meaning, and referred exclusively to primitive art. Such Ukrainian researchers as O. Klymenko (1996), O. Naiden (1996), O. Korsakova (2008) worked in the paradigm of the definition of primitive art. O. Naiden coined the term market picture (1996). As for the term naive, it was developed and outlined by O. Bihalji-Merin (1984). He also introduced the definition of insite art. P. Tilmani (1984), on request of M. Fourny, a collector of naive art, carried out one of the most extensive studies of naive art in France. An article by D. Benedetti (2000) is devoted to the problems of applying the terminology of non-institutional art in the United States. L. Orel (2003), V. Starchenko (2007), N. Brodska (2007), D. Kan (2014), and O. Bohomolets (2015) tend to apply the term naive to the art of self-taught persons. M. Selivachov (2022) is devoted to naive art, from the point of view of terminological vocabulary. T. Hundorova carried out a fundamental study of kitsch (2008); her observations were supplemented by O. Mukha (2013) and O. Chaplynska (2014). The scientific intelligence of L. Karpova (2013) was devoted to amateur art. Comparison of the interpretation of terms was carried out according to reference, encyclopedic, and lexicographic editions of Ukraine, countries of Western Europe, Canada, and the United States. The depictive principles and genre diversity of folk picture was investigated based on the materials of domestic and foreign publications. The scientific novelty is provided by unknown works of folk painting from public and private collections in a wide genre and stylistic diversity introduced for the first time into scientific circulation. They complement the idea of folk painting as a phenomenon. The work analyses in genre, stylistic, and thematic diversity the picturesque folk pictures from the leading museum institutions of Ukraine, in particular, the Ivan Honchar Museum National Centre of Folk Culture, the National Museum of Folk Architecture and Life of Ukraine, the Poltava Art Museum, National Historic-Ethnographic Reserve ‘Pereyaslav’, as well as from many private collections, which in general forms a fairly holistic idea of folk painting of Central Ukraine in the first half of the 20th century.Stylistically, the folk picture has features inherent in naive art, kitsch, decorative and applied art, amateur art. In the scientific work, the collection of works by H. Ksionz from the Myrhorod Local Lore Museum, individual works from the Poltava Art Museum and the Museum of Folk Architecture and Life of Ukraine, as well as archival materials devoted to the life of P. Yarmolenko, from the archives of Kyiv Region, the Central State Historical Archives of Ukraine, from the expeditionary museum notes of H. Shchupak, the head of conservation for the Ivan Honchar Museum National Centre of Folk Culture, were first published and introduced to scientific circulation. The research work carried out can be used in scientific research art history practice, scientific and methodological, exposition, exhibition, collection-accounting museum work; for further museum and private collection; for pedagogical and lecture work; for the development of modern painting in formative and axiological aspects, the acquisition of Ukrainian ethnic identity and national identity, as well as in other advanced studies of folk painting.

Дисертаційна робота присвячена комплексному аналізу історії церковно-парафіяльних шкіл в системі освіти ХІХ–початку ХХ століть, що в свою чергу дозволяє зробити висновок, що церковно-парафіяльні школи відігравали важливу роль у процесі виховання та навчання підростаючого покоління. Царський уряд обрав православне духовенство як охоронця інтересів освіти імперії. Духовенству було доручено управління початковими школами, які офіційно називалися церковно-парафіяльними, а в 1836 році православне духовенство отримало право відкривати школи для навчання селянських дітей Закону Божому, читанню, письму і рахунку, а за Миколи I були офіційно визнані школи при монастирях і церквах. Святійший Синод заохочував духовенство відкривати парафіяльні школи у своєму царському указі від 29 жовтня 1836 року. Починаючи з 1884 року, російський імперський уряд розробив і видав низку указів і постанов щодо освітньої діяльності духовенства: «Положення про церковно-парафіяльні школи» 1884 року, «Навчальний план церковно-парафіяльних шкіл» 1886 року, «Положення про школи грамоти» 1891 року, «Положення про церковно-парафіяльні школи Православної Церкви» та «Положення про церковно-парафіяльні школи Православної Церкви та правила управління школами грамоти» у 1896 році та «Положення про церковні школи» у 1902 році. Публікація цих документів ознаменувала новий етап у розвитку церковних шкіл, коли парафіяльні школи отримали державну підтримку і стали невід’ємною частиною початкових шкіл. Протягом короткого періоду часу послідовно втілювалися в життя плани заснування церковно-парафіяльних шкіл, створювалися церковно-парафіяльні ради та надавалася підтримка школам на місцевому рівні.У роботі вперше визначено основні передумови розвитку церковно-парафіяльних шкіл як культурно-просвітницького осередку православ’я: боротьба з тотальною неграмотністю населення; створення єдиної системи початкових закладів освіти; виховання підростаючого покоління на християнських засадах задля подолання проявів девіантної поведінки; політика «освіченого абсолютизму» та ін. Обґрунтовано організацію процесу навчання і виховання дітей у церковно-парафіяльних школах ХІХ – початку ХХ ст.: превалювання релігійного компоненту над світським у теорії навчання та виховання; надання катехітичним предметам переваги першочерговості; зосередженість на дисциплінарності, природовідповідності, трудовому вихованні; перевага виховних цілей над навчальними; рівномірність розподілу навчальних предметів за днями тижня задля забезпечення однакової зайнятості школярів; навчальний матеріал подавався учням з урахуванням особливостей наявного життєвого досвіду; індивідуалізація впливів на учнів та ін. Розкрито принципи (наступності й міцності знань, пов’язаності з життям, практично-прикладної спрямованості, індивідуалізації, відповідальності, єдності навчання і виховання), зміст (навчальні плани і програми включали: теорію освіти й виховання, читання та письмо, історію, географію рідного краю, арифметичні знання, трудове навчання з садо-городньої та польової роботи, релігійну освіту, церковний спів); форми та види діяльності (підготовка до виступів та заходів просвітницько-релігійного змісту, гурткова робота зі співу та рукоділля, садівництво, наставництво над молодшими учнями). Науково обґрунтовано динаміку процесу навчання і виховання дітей у церковно-парафіяльних школах ХІХ – початку ХХ ст., визначено основні етапи: ( І (початок ХІХ ст. – 1864 р.) – формування мережі початкових шкіл України; ІІ (1864 р. – 1884 рр.) – реформування системи церковно-парафіяльних шкіл; ІІІ – (1884 – початок ХХ ст.) – розвиток церковно-парафіяльної школи та її занепад. У дисертації виявлено та схарактеризовано творчі постаті священнослужителів (митр. Платон, еп. Ієронім (Екземплярський), прот. Данило Данилевський свящ. Афанасій Сокологорський та ін.); викладачів (М. Реморов, Д. Сокологорська, В. Воблий, В. Овсієвський, дияк. Григорій Сандулов та ін.) авторів підручників і посібників (М. Корф, Х. Алчевська, К. Побєдоносцев, В. Зеньківський, С. Рачинський, С. Миропольський, О. Удод та ін.), які: розробили теоретичні й практичні засади навчання і виховання дітей у церковно-парафіяльних школах; обґрунтували систему принципів життя церковно-парафіяльних шкіл; науково узагальнили досвід початкової освіти ХІХ – 20-ті рр. ХХ ст.; змоделювали освітню систему церковно-парафіяльної школи. Священнослужителі, педагоги працюючи в церковно-парафіяльних школах, розробляли оригінальні підручники й посібники, вносячи в її зміст духовний і водночас особистісно-соціальний компоненти.Практична значущість роботи полягає у можливостях використання її результатів і розроблених рекомендацій у процесі підготовки фахівців гуманітарних спеціальностей і вихованні дітей у загальноосвітніх закладах освіти, у системі післядипломної педагогічної освіти та методичної роботи з учителями різних фахів.^UThe dissertation is devoted to a comprehensive analysis of the history of parish schools in the education system of the 19th-early 20th centuries, which in turn allows us to conclude that parish schools played an important role in the process of education and training of the younger generation.The clergy were entrusted with the management of primary schools, which were officially called church-parish schools, and in 1836 the Orthodox clergy received the right to open schools for teaching peasant children the Law of God, reading, writing and arithmetic. The Holy Synod encouraged the clergy to open parish schools in its royal decree of October 29, 1836. Starting from 1884, the Russian imperial government developed and issued a number of decrees and regulations regarding the educational activities of the clergy: «Regulations on Church and Parish Schools» of 1884, «Curriculum of Church and Parish Schools» of 1886, «Regulations on Literacy Schools» of 1891, «Regulations on Parish Schools of the Orthodox Church» and «Regulations on Parishl Schools of the Orthodox Church and Rules for the Management of Literacy Schools» in 1896 and «Regulations on Church Schools» in 1902. The publication of these documents marked a new stage in the development of church schools, when parish schools received state support and became an integral part of primary schools.For the first time, the work defines the main prerequisites for the development of church-parish schools as a cultural and educational center of Orthodoxy: the fight against the total illiteracy of the population; creation of a unified system of primary education institutions; education of the younger generation on Christian principles in order to overcome manifestations of deviant behavior; the policy of «educated absolutism» and others. The organization of the process of education and upbringing of children in church-parish schools of the 19th and early 20th centuries is substantiated: the predominance of the religious component over the secular in the theory of education and upbringing; giving priority to catechetical subjects; concentration on discipline, conformity to nature, labor education; the superiority of educational goals over educational ones; the uniformity of the distribution of educational subjects by days of the week in order to ensure equal employment of schoolchildren; educational material was given to students taking into account the peculiarities of the existing life experience; individualization of influences on students, etc. The principles (consistency and solidity of knowledge, connection with life, practical-applied orientation, individualization, responsibility, unity of education and upbringing), content (curriculums and programs included: theory of education and upbringing, reading and writing, history, geography of native regions, arithmetical knowledge, labor training in gardening and field work, religious education, church singing); forms and types of activities (preparation for performances and events of educational and religious content, group work on singing and needlework, gardening, mentoring younger students). The dynamics of the process of education and upbringing of children in church-parish schools of the 19th - early 20th centuries are scientifically substantiated, the main stages are identified: (I (beginning of the 19th century - 1864) - formation of a network of primary schools in Ukraine; II (1864 – 1884 years.) – reforming the system of church-parish schools III – (1884 – the beginning of the 20th century) – the development of the church-parish school and its decline.The dissertation revealed and characterized the creative figures of clergymen (metr. Platon, bishop Hieronymus (Ekzemplyarskyi), archpriest Danylo Danylevskyi, priest Athanasius Sokologorskyi, etc.); teachers (M. Remorov, D. Sokologorska, V. Voblii, V. Ovsievskyi, deacon Hryhoriy Sandulov, etc.) authors of textbooks and manuals (M. Korf, H. Alchevska, K. Pobyedonostsev, V. Zenkivskyi, S. Rachinskyi , S. Myropolskyi, O. Udod, etc.), who: developed theoretical and practical principles of education and upbringing of children in church and parish schools; substantiated the system of life principles of church and parish schools; scientifically summarized the experience of primary education in the 19th - 20s of the 20th century; modeled the educational system of the church - parish school. Clergymen and teachers working in church and parish schools developed original textbooks and manuals, adding spiritual and at the same time personal and social components to its content.The practical significance of the work lies in the possibilities of using its results and developed recommendations in the process of training specialists in humanitarian specialties and raising children in general educational institutions, in the system of postgraduate pedagogical education and methodical work with teachers of various specialties.