Проведено комплексне дослідження загальних тенденцій та особливостей розвитку візантиністики у Київській Духовній Академії - вищому освітньо-науковому закладі Православної церкви на українських землях у XIX - на початку XX ст. З'ясовано, що візантинознавство посідало одне з чільних місць у навчальних програмах, структурі навчально-наукових підрозділів, формуванні контактів закладу з іншими науково-дослідними інституціями та відігравало помітну роль у підвищенні наукової кваліфікації викладачів і студентів Академії. Висвітлено, що дослідження минулого Візантії в Академії здійснювалося за посередництвом історико-богословських наук, насамперед, церковної історії, патрології, літургіки та церковної археології. Доведено, що науково-педагогічна діяльність визначних візантиністів закладу, їхній внесок у розвиток української, російської та світової візантиністики, а також візантинознавчий доробок талановитих студентів закладу, сприяли становленню Київської Духовної Академії як одного з провідних центрів візантиністики в Російській імперії.

  Скачати повний текст

Дисертацію присвячено компаративному дослідженню ранньодержавних інститутів скандинавів, полабських і поморських слов'ян. У центрі його уваги перебувають середньовічні зібрання – тінг і віче. Учасників, перебіг, діяльність, еволюцію та інші аспекти асамблей проаналізовано з урахуванням державотворчих процесів, особливостей суспільних устроїв останньої чверті VIII – середини XII ст. Обґрунтованість зіставлення обумовлюють відомості про одночасність і подібність розвитку Норвегії, Швеції, Слов'янського Полаб'я й Помор'я. Характерними для регіонів були стійкість додержавних форм влади, довготривалість побутування язичницьких вірувань, повільність трансформації владних інститутів, притаманна архаїчним суспільствам колективна форма управління. Поєднання наративних, археологічних, правових, епіграфічних і топографічних джерел дає змогу всебічно проаналізувати ці суспільні устрої та ранні держави на етапі політичної консолідації, централізації, християнізації та поглиблення соціальної стратифікації. Враховано найновіші досягнення історичної науки й найважливіші теоретико-методологічні напрацювання медієвістів, археологів, антропологів і знавців рунічного письма, зокрема, дискусію про історичну цінність середньовічних наративних джерел – саг, хронік і житій. Використано досягнення історичної компаративістики, понятійний апарат політичної антропології (концепти вождівство та дружинна держава), антропологічний підхід під час розгляду звичаєвого права.Порівняння процесів державотворення засвідчує типологічну й часову близькість суспільно-політичної еволюції у скандинавів і слов'ян в останній чверті VIII – середині XII ст. На підставі археологічних і писемних джерел простежується консолідація та інтеграція племінних організмів – перший етап державотворення. Ранні держави скандинавів і слов'ян утворились у подібний спосіб, а саме шляхом об'єднання складених вождівств у єдине ціле. Найчастіше державотворення відбувалося на територіях скупчень економічних, політичних, релігійних центрів. Охарактеризовано найважливіші владні інститути скандинавів і слов'ян, а саме: повноваження вождів різних рангів, правителів, знаті, дружин, особливості функціонування осередків язичницьких культів, бенкети.Підтверджується участь у скандинавських і слов'янських асамблеях аналогічних або подібних суспільних станів – мешканців одного чи декількох поселень і прилеглих територій, існування сільських і міських зібрань, тінгу й віча локального, регіонального та загальнодержавного рівнів. Заможніші прошарки населення були активнішими під час асамблей, а вплив еліти на їхній результат у всі періоди та на всіх рівнях був визначальним. Ухвалення рішень зазвичай відбувалось у спеціальних місцях, що надавало подіям особливого значення в очах громади. Писемні джерела доводять, що тінги й віча були подібними до святкувань, передусім ритуалізованими. Дискусії і промови були не лише способами обміну важливою для громади інформацією та її обговорення, а й сакралізованими й театралізованими подіями. Відзначається функціонування запланованих, регулярних і спонтанних зборів. Встановлено найважливіші суспільно-політичні функції зібрань, а саме організаційну, репрезентативну та об'єднавчу. Водночас асамблеї відігравали судову роль, яка знаходить підтвердження майже в усіх писемних джерелах. Зроблено висновок про інституційну спорідненість скандинавських і слов'янських асамблей, засвідчену цілком незалежними джерелами. Отож тінг і віче є варіаціями одного й того самого ранньодержавного інституту.^UA dissertation is devoted to a comparative study of early state institutes of the Scandinavians, the Polabian and the Pomeranian Slavs. In its focus are medieval gatherings – a thing and a veche. The analysis of participants, procedure, functioning, evolution, and other aspects of assemblies takes into account state formation processes, features of social orders of the last quarter of the 8th – the middle of the 12th centuries. The evidence about simultaneous and similar development of Norway, Sweden, Slavic Polabia, and Pomerania stipulate the validity of the comparison. Typical for the regions were a persistence of pre-state forms of power, a longevity of existence of pagan beliefs, a slow transformation of power institutes, an inherent in archaic societies communal form of governance. A combination of narrative, archaeological, legal, epigraphic, and topographic sources allow us to comprehensively analyze these social orders and early states at the stage of political consolidation, centralization, Christianization, and the deepening of social stratification. The research takes into account the newest achievements of the historical field and the most important theoretical and methodological ideas of medievalists, archaeologists, anthropologists, and the scholars of runic symbols, in particular, a discussion of historical value of narrative sources – sagas, chronicles, and the lives of the saints. The study makes use of the achievements of the historical comparative studies, conceptual framework of political anthropology (concepts chiefdom and military government), anthropological approach to the consideration of common law.The comparison of state formation processes attests typological and chronological resemblance of socio-political evolution among the Scandinavians and the Slavs in the last quarter of the 8th – the middle of the 12th centuries. Based on the archaeological and written sources can be traced a consolidation and integration of tribal organizations – the first step of state formation. Early states of the Scandinavians and the Slavs emerged in a similar way, namely by the unification of composite chiefdoms into one entity. Most often, state formation took place on the territories of high concentration of economic, political, religious centers. The dissertation characterizes the most important power institutes of the Scandinavians and the Slavs, such as: powers of chiefs of various ranks, rulers, elite, retinues, features of the functioning of centers of pagan cult, feasts.The study confirms the participation of the same or similar social strata in the Scandinavian and Slavic assemblies – of the inhabitants of one or several settlements and surrounding areas, the existence of rural and urban gatherings, the thing and the veche of local, regional, and nationwide levels. Wealthier strata of society were more active during the assemblies, and the influence of the elite on their result in all periods and at all levels was decisive. The decision-making usually took place at special places, which provided the events with particular importance in the eyes of the community. The written sources prove that the thing and the veche were similar to celebrations, primarily ritualized. Discussions and speeches were not only ways of exchanging and discussing important to the community information, but also sacral and theatrical events. The functioning of planned, regular and spontaneous meetings can be traced. The most important socio-political functions of assemblies are established, namely organizational, representative, and unifying. At the same time, gatherings played judicial role, which is confirmed in almost all written sources. The study reaches a conclusion about institutional affinity of Scandinavian and Slavic assemblies, certified by completely independent sources. So, the thing and the veche are variations of one and the same early state institute.

Місце духовенства та вірних Львівської архідієцезії та підлеглих львівським архієпископам-митрополитам дієцезій з катедрами у Луцьку, Холмі, Перемишлі, Баї, Кам'янці та Києві у стосунку до східних християн полягало в принципі у захисті та поширенні латинських доктрин віри та обряду в умовах зустрічі культур на руських землях. В цьому ключі латинські прелати організовували ювілейні святкування, антигуситські та антиосманські хрестові походи, здійснювали дипломатичну, інквізиційну та фіскальну служби, проповідували правди віри східним християнам, вочевидь, здійснюючи спроби конверсій, та дбали про костели. Вони мали державну підтримку у Короні Польській та Великому князівстві Литовському у цьому. Загалом, в історії міжконфесійних відносин у Львівській архідієцезії присутні приклади конверсій, толеранції, протистоянь, втрати та збереження церковного майна, міжконфесійного об'єднання шляхти для захисту власних прав, залучення християн до антиосманських хрестових походів для порятунку Константинополя. Імплементація ж церковних уній на найвищому ієрархічному рівні відкривала перспективу встановлення aurea mediocritas – “золотої середини”, – між прозелітизмом, якого дотримувались латинське духовенство архідієцезії, та толеранцією. Важливим досягненням у цьому напрямку став королівський дозвіл Владислава ІІІ на функціонування східних парафій у володіннях Ягеллонів поряд з церковними структурами Латинської Церкви в рамках міжконфесійного порозуміння у Флоренції. При цьому, у стосунку до східних християн, відбувався відхід від назви “схизматики” та звернення до м'якшого означення – християни східного, грецького обряду. Більше того, з огляду на зростання загроз зі сторони осман та Москви, Апостольський Престол здійснив спроби збереження значення катедр східного обряду у Галичі та Києві.^UIn essence, place of the clergy and faithful of the Lviv Latin Archdiocese and subordinated to the Archbishops-Metropolitans of Lviv dioceses with cathedras in Lutsk, Kholm, Przemyśl, Baia, Kamianets and Kyiv in relation to Eastern Christians was to protect and spread the Latin doctrines of faith and culture. In this way, the Latin prelates organized jubilee celebrations, anti-Hussite and anti-Ottoman crusades, conducted diplomatic, inquisitorial and fiscal services, preached the truths of the faith to Eastern Christians, apparently, by attempting conversions, and cared for temples. They had governmental support in the Crown of Poland and the Grand Duchy of Lithuania in this. In general, the history of interfaith relations in the Lviv Latin Archdiocese includes examples of conversions, tolerance, confrontation, loss and preservation of church property, interfaith alliance of the nobility to protect their rights, involvement of Christians in anti-Ottoman crusades to rescue Constantinople. The implementation of the Church Unions at the highest hierarchical level opened the prospect of establishing aurea mediocritas – “golden mean” – between proselytism, which was followed by Latin clergy of the Archdiocese, and tolerance. An important achievement in this direction was the royal permission of King Władysław III for functioning of parishes of the Eastern rite in the possession of the Jagiellonians, alongside with the ecclesiastical structures of the Latin Church according to the interfaith understanding in Florence. At the same time, in relation to Eastern Christians, there was a departure from the name “schismatics” and a reference to a softer definition – Christians of the Eastern, Greek rite. Moreover, given the growing threats from the Ottomans and Moscow, the Holy See tried to preserve the importance of cathedras of the Eastern Rite in Halych and Kyiv.