На підставі аналізу історіографічних джерел знайдено нові докази того, що поняття "законність" у вітчизняній юридичній літературі широко використовувалось у науковому обігу вже у другій половині ХІХ ст. На матеріалах робіт вітчизняних вчених-юристів вперше показано динаміку розвитку вчення про законність у другій половині ХІХ ст. - 1920-х рр., яке залежить від існуючого у суспільстві політичного режиму, соціальної цінності того права, якому воно служить. Визначено специфічні ознаки законності як принципа права. Досліджено питання про структурні елементи законності, її цілі, об'єкт впливу, функції. Законність обгрунтовано як провідну правову вимогу суворого та неухильного дотримання та виконання або застосування норми права. На підставі результатів аналізу законності як правового принципу, що поширюється на юридичну реальність, розглянуто загальність та універсальність, унаслідок чого законність не визначає конкретного та певного варіанта поведінки у процесі правореалізації. Встановлено належність принципу законності до числа принципів-законоположень, які відрізняються від інших принципів, зафіксованих у чинному законодавстві, тим, що вони не є формально визначеними та не мають класичної структури (гіпотези, диспозиції, санкції) та є нетиповими нормативними приписами. З позиції гуманістичного, а не інструментального підходу до аналізу особливостей принципу законності у правозастосуванні виокремлено її формальні та змістовні аспекти. Доведено, що одним із найважливіших завдань правозастосувальної діяльності є розмежування на практиці на базі закону протилежних юридично значимих інтересів. Аргументовано, що однією із важливих і дійових гарантій захисту прав і свобод людини у правовій державі повинен бути юридичний механізм, який регламентує питання конфлікту публічних і приватних інтересів у процесі правозастосування, особливо тоді, коли закон дає підстави тлумачити його зміст в інтересах держави та громадянина.

  Завантажити