Досліджено основні закономірності жанрового моделювання в українській драматургії останньої третини XX - початку XXIст., можливі форми та фіксовані механізми процесуальної взаємодії міфу та драми під тиском стильової естетики, жанрової гібридизації, потужної гіпретекстуальності, різних європейських театральних практик XX ст. Жанрову систему новітньої української драматургії відрефлектовано як структурну цілісність зі сформованими закономірностями та механізмами внутрішніх процесів, окремі аспекти якої розглянуто на порівняльному синхронному зрізі метропольної і діаспорної драми. Обгрунтування більшості жанрових модусів здійснено з урахуванням діахронних претекстів. Досліджено різнорівневі організації сценічного простору, персонажів, драматургічного мовлення у п'єсах новітніх українських драматургів, завдяки яким оформлюється сучасна опозиція мінетичної/неміметичної п'єси, розкрито потенційність міфологічних структур для жанрово-стильової динаміки драматургії останньої третини XX - початку XXI ст. У науковий контекст введено розпорошені тексти українських драматургів досліджуваного періоду, які носять відкрито експериментальний характер і майже випадають за межі сьогоденного офіційного літературного та театрального процесу. Обгрунтовано їх значення як повноцінної наукової рефлексії та змодельовано потенційне академічне поле для подальших студіювань новітньої української драматургії. Проаналізовано різні рівні засвоєння новітніми драматургами художніх і культурних "претекстів", визначено провідні критерії активного відбору, завдяки якому певні тексти попередніх епох, прочитані на інтертекстуальному або інтермедіальному рівні, набувають статусу естетичних міфів для драматургії кінця XX - початку XXI ст. Показано специфіку авторського неоміфологічного дефініювання жанрів, що на сучасному етапі є загальноприйнятою практикою. Встановлено кореляції між "традиційними" та "авторськими" жанрами у досліджуваних драматургічних текстах.

  Завантажити