У Російській імперії цензура була засобом формування громадської думки, утвердження єдиної ідеології й захисту імперських інтересів. З огляду на різні суспільно-політичні, соціокультурні особливості українських земель у складі імперії цензурна політика та діяльність відповідних інституцій мала свої специфічні риси, особливі функціональні завдання. Серед них центральним було вплинути на розвиток національної культури, загальмувати розгортання українського національно-визвольного руху, контролювати робітничий рух, охороняти суспільну мораль. Перша Російська революція 1905-1907 рр. обумовила значні зміни у правовій базі та механізмах функціонування цензури, дещо трансформувала політичний лад у державі, послабила антиукраїнський репресивний тиск. Вивчення роботи органів царської цензури в українських губерніях протягом 1905−1917 рр., проведене у запропонованому дисертаційному дослідженні, дозволило з'ясувати сутність інформаційної політики імперського уряду у складні і переломні періоди в історії Російської імперії (в умовах Першої російської революції, післяреволюційної реакції та Першої світової війни), істотно розширити наукові знання щодо діяльності поліційно-охоронних установ самодержавства в українських губерніях, доповнити загальну картину розвитку національного руху, його видавничих зусиль, з'ясувати вплив спеціальних обмежувальних заходів в інформаційний сфері на суспільно-політичну ситуацію в регіонах підросійської України. У першому розділі роботи з'ясований стан наукового вивчення обраної тематики, охарактеризовано джерельну базу і методологію дослідження. У відповідному підрозділі було виділено та охарактеризовано три групи робіт: методологічні, контекстуальні та спеціальні історичні. Аналіз праць, присвячених проблемі цензури, інформаційній політиці в Російській імперії, засвідчив, що в дорадянський та радянський періоди розвитку історичної науки в силу різних обставин не було здійснено комплексного висвітлення роботи цензурних органів в українських губерніях Російської імперії. Українські історики дорадянського періоду (Б. Грінченко, М. Грушевський, С. Єфремов, С. Петлюра) були зосереджені на висвітленні проявів антиукраїнської цензурної політики, російські історики (К. Асреньєв, М. Лемке, В. Дерюжинський, М. Ольминський, Е. Валле-де-Барр) хоч і висвітлювали загальні аспекти функціонування цензури, аналізували зміни відповідного законодавства, не брали до уваги практику його виконання на місцях і, зокрема, на території сучасної України. Попри те, що в радянський період не було створено узагальнюючого дослідження з історії цензури, а сама вона вивчалася як частина історії літератури та журналістики з відповідними ідеологічними засудженнями, ми все ж виділили ряд важливих наукових досягнень, внесених у загальний науковий дискурс радянськими істориками: детальна характеристика бюрократичного апарату, визначення загальних рис цензурного режиму після 1905 року, виявлення взаємозалежності друкарської активності та послаблення цензурного тиску. Відповідно до мети і предмету сучасних студій з історії цензури ми виділили сім груп праць, у яких досліджуються: 1) загальна історія діяльності цензурних установ та цензурна політика імперської влади; 2) діяльність цензурних установ в окремих регіонах Російської імперії, у т.ч. у національних окраїнах; 3) становлення та розвиток цензурного законодавства; 4) джерелознавчі аспекти діяльності цензурних органів; 5) повсякдення цензурної діяльності, взаємини цензурних органів з окремими літераторами та публіцистами; 6) персона цензора, його соціально-правове становище; 7) історія журналістики та видавничої справи. Аналіз праць зарубіжних та вітчизняних істориків дав підстави стверджувати, що наразі відсутні комплексні дослідження по діяльності цензурних органів в українських губерніях у добу революційних трансформацій (1905–1907 рр.) та післяреволюційного реформування (1907–1917 рр.) самодержавної моделі влади у Російській імперії.При виконанні дослідження в якості джерел використано: 1) законодавчі та підзаконні акти; 2) ділову документацію відповідних державних установ; 3) матеріали тогочасних періодичних видань; 4) джерела особистого походження (епістолярій, мемуари та спогади); 5) опубліковану статистичну, довідково-біографічну, бібліографічну інформацію. Основний масив неопублікованих актових документів було взято у фондах Центрального державного історичного архіву України м. Києва (ф. 295, 442, 1680), Державного архіву м. Києва (155, 287), Державного архіву Одеської області (ф. 10-13).

Постачальник даних: УкрІНТЕІ (Український Інститут науково-технічної експертизи та Інформації)

  Завантажити автореферат