Дисертаційне дослідження присвячене комплексному теоретичному і практичному аналізу історичної ролі та етнічної ідентифікації Почаївської лаври у сучасному українському соціумі. В дисертації вперше у вітчизняному релігієзнавстві здійснено філософсько-релігієзнавчий аналіз особливостей конфесійної та етнічної ідентифікації Почаївської лаври в її історії і кореляції цих процесів із загальними особливостями розвитку етнорелігійної ідентичності українського соціуму в період кінця ХVІ – початку ХХІ ст. Розкрито сутнісні риси етнічної ідентифікації Почаївського чернечого осередку крізь призму його інституційних і юрисдикційних трансформацій кінця ХVІ – початку ХХІ ст. Окреслено витоки та світоглядні модуси конструювання етнічної ідентичності Почаївського монастиря кінця ХVІ – початку ХVІІІ ст. Проаналізовано смислові імпульси самоідентифікації Почаївського монастиря в добу юрисдикційного підпорядкування Уніатській Церкві (1720 – 1831 рр.). Охарактеризовано ідейні концепти ідентифікації Почаївської лаври в контексті етноконфесійної політики Російської імперії (1831 – 1917 р.). Досліджено наративні моделі ідентифікації Почаївської Лаври в умовах релігійно-церковної політики Другої Речі Посполитої (1918 – 1939 рр.) і тоталітарних режимів (1939 – 1990 рр.).Проаналізовано детермінанти етнічної ідентифікації Почаївської лаври на сучасному етапі (1991 р. – початок ХХІ ст.). Виявлено, що після короткотривалих інтенцій керівництва обителі започаткувати процес формування її національної ідентифікації (1991 – 1992 рр.), вона зрештою поступово трансформувалася в потужний центр агрессивного фундаменталістського православ'я, що склало базис антагонізму між етноконфесійною ідентифікацією Почаївської лаври і розгортанням процесів формування і кристалізації національної ідентичності у сучасному вітчизняному соціумі.Доведено, що ідейно-політична риторика Почаївської лаври, спрямована на підтримку окупаційних дій Росії на Сході України свідчить як про колабораціонізм цієї чернечої обителі, так і дезінтегративну та деструктивну роль в ідентифікаційних процесах у сучасній Україні. А також є проявом специфічної почаївської субкультури, яка є особливим різновидом православного фундаменталізму, що наразі розвивається в орієнтації на крайні консервативні групи у середовищі російських, грецьких старостильних, румунських ченців із їх ідеалами культурно-цивілізаційного реваншизму на фоні ескалації антивестерністських настроїв.Набула подальшого розвитку теза, що перебування Почаївського монастиря у юрисдикційному підпорядкуванні Уніатської Церкви (1720 – 1831 рр.) зумовило кардинальні ідейні трансформації його самоідентифікації, зокрема біполяризацію провідних рис. А саме збереження базових засад східного обряду та поступове вкорінення окцидентальних (прозахідних) елементів, запозичених із культово-обрядової практики Римо-Католицької Церкви, що лягли в основу його уніатського інваріанту релігійної ідентичності. Розвинуто твердження, що Почаївська лавра нині – релігійний осередок ідейного впливу країни-агресора, церковний ресурс російської войовничої націоналістичної ідеології, а її керівництво і ченці є активними представниками православного фундаменталізму, націоналізму та імперіалізму, прибічниками не лише «східного вектору» культурно-цивілізаційної парадигми розвитку України, але й радикального сценарію його втілення у життя. Набуло подальшого розвитку судження, що зміна юрисдикційного підпорядкування Почаївської лаври на користь УПЦ можлива за умови проведення у середовищі її ченців відповідної систематичної практичної роботи з формування їхнього внутрішнього запиту і переконаності в необхідності православної помісності як канонічно необхідного способу існування українського православ'я.

Постачальник даних: УкрІНТЕІ (Український Інститут науково-технічної експертизи та Інформації)

  Завантажити автореферат