Дисертацію присвячено міжнародно-правовим механізмам правомірного відступу держав від власних зобов'язань у сфері прав людини. Висвітлено еволюцію розуміння правомірності відступу держав від власних міжнародних зобов'язань, відображення такого відступу в сучасному праві міжнародних договорів і практику вирішення спорів щодо правомірності відступу держав відтаких зобов'язань. Визначено специфіку відступу держав за універсальними та регіональними угодами у сфері прав людини, охарактеризовано процедуру та правові наслідки відступу України від власних міжнародних зобов'язань у сфері прав людини в умовах збройного конфлікту. Охарактеризовано практику оцінки правомірності відступу держав від власних зобов'язань у діяльності міжнародних судів і конвенційних органів. Відзначено ключову потребу співвідношення приписів міжнародного гуманітарного права та права прав людини в умовах дерогації, визнано вирішальну роль дотримання в умовах дерогації процесуальних прав і гарантій. Доведено, що наразі практичне значення мають механізми дерогації за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, за Американською конвенцією прав людини та Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод. Обґрунтовано, що відповідальність держави за порушення прав людини на території, яку вона не контролює, та суб'єктами, яких вона не контролює, в цілому є вкрай обмеженою. В умовах, коли держава-жертва не може гарантувати на окупованій території дотримання прав, що не підлягають дерогації, її відступ від інших зобов'язань на такій території не має практичного сенсу та формального значення. Доведено, що в Україні накопичено спеціальну законодавчу базу, в рамках якої можуть здійснюватися додаткові обмеження прав людини згідно умов дерогації, формується система відповідних правозастосовних актів.

Постачальник даних: УкрІНТЕІ (Український Інститут науково-технічної експертизи та Інформації)

  Завантажити автореферат