Дисертацію присвячено базоваму поняттю європейського лексикону, фундаментально важливому для людини духовної реалізації, необхідною складовою якої є аскетика. Метою дисертаційного дослідження є виявлення методологічних аспектів аскетики в контексті переходу від релігійно-богословського до філософсько-антропологічного тлумачення.Дисертаційне дослідження пропонує нову оптику розгляду аскетики в сучасному гуманітарному знанні. Розроблено новий підхід до аскетики в світлі постсекулярного діалогу між світським і релігійним. Представлений комплексний аналіз існуючих підходів до вивчення аскетики, методологічні розробки, діючі в гуманітарному і загальнонауковому просторі, їх термінологічний, понятійний і концептуальний потенціал. Шляхом порівняння богословського і філософського аскетичного дискурсу виявляються точки їх розбіжності, що задають проблемні імпульси сучасних методологічних досліджень. На підставі побудованої проблемної перспективи проводиться пошук примирення методологічних інструментів.Аскетика – це практика, точніше, рефлексивна практика. У контексті цієї практики людський суб'єкт розташовується в полі рефлексивної активності, здійснює свідому, цілеспрямовану трансформацію себе, прагне до конституювання своєї ідентичності. Виділено широту і універсальність аскетики. На підставі того, що аскетика існує повсюдно, і немає випадків спостережень аскетики за межами людських істот; можна зробити висновок, що аскетика – риса, притаманна людському суспільству. аскетика – «зв'язна ознака» людського суспільства. Аскетику можна вважати культурною універсалією і невід'ємною рисою людини.На рівні спільності аскетичних практик можна говорити про методологічність їхнього характеру. Всі вони спрямовані на досягнення іншого, ніж початковий, стану. Він розуміється як більш досконалий.Методологічні та онтологічні аспекти аскетики збігаються. Хоча аскетика відноситься до сфери методології, в даному випадку метод передбачає зміну сутності. Метод виводить нас на онтологію. Засоби досягнення мети в процесі аскетичного досвіду можуть задати новий рівень реальності для практикуючого суб'єкта. Аскетизм в будь-якому втіленні є сам по собі методом, тому що він припускає спрямованість, рух до чогось і, отже, пов'язаний з метою.Системний розгляд аскетики дозволив по-новому представити антропологію і її значення для дискурсу аскези. Тільки в рамках докладно розробленої антропології може ефективно осмислюватися проблема аскетики. На цьому когнітивному полі сходяться богослов'я та філософія. Спостереження за людиною у межах аскетичних практик («практична антропологія») стали основою для зміни сенсу антропології: із вчення про фізичну природу і конституцію людини, його незмінність вона трансформується у вчення про зміну людини, що спирається на тезу про невизначеність її природи, про важливість динаміки, руху, шляху для буття людини («буття в проекті»), здійснення себе, становлення собою. Дослідження трансформацій терміну у філософській традиції дозволяє констатувати єдність смислів при розбіжності термінології.У сучасній філософії ХХ-ХХІ ст. відбувається своєрідна реабілітація аскетики (М.Вебер, Ф.Юнгер, М.Фуко). Аскетизм розглядається як головний двигун процесу раціоналізації як нового відношення до світу і формування сучасних структур свідомості. Релігійні традиції інтерпретуються як способи породження значень, які впливають на способи здійснення соціальної дії. Релігії виявляються як системи духовних вправ, антропотехнік, інтерпретувати і «перекладати» які пропонується не релігієзнавству або етиці, а антропології («теорія присутності, що вправляється» П.Слотердайка). Ключові слова: антропологія, аскетика, дискурс аскези, структура аскетичного діяння, конструювання суб'єктності, православний персоналізм, практики турботи про себе, рефлексія.

Постачальник даних: УкрІНТЕІ (Український Інститут науково-технічної експертизи та Інформації)

  Завантажити автореферат